Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу
Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу
США
У своїй зовнішньополітичній діяльності Ф. Д. Рузвельт дотримувався курсу В. Вільсона (президента США в 1913-1921 рр.), спрямованого на те, щоб Сполучені Штати відігравали активну роль у світовій політиці. У листопаді 1933 р. він установив дипломатичні відносини з СРСР. Однак у той час більш сильними виявилися позиції прихильників ізоляціонізму. У 1935 р. був прийнятий закон про нейтралітет, відповідно до якого США вводили ембарго (заборону) на продаж зброї країнам, що воювали, не роблячи різниці між країною-агресором і країною-жертвою. Захистившись нейтралітетом, США усунулися від участі у розв’язанні міжнародних проблем 30-х років, які усе більше загострювалися й призводили до військового протистояння. Тільки початок Другої світової війни примусив американський уряд відмовитися від закону про нейтралітет.
Особливу заклопотаність уряду США викликала ситуація в Латинській Америці, на ринки якої все активніше стали проникати Німеччина та її союзники, використовуючи антиамериканський рух латиноамериканців у власних інтересах. У такій ситуації уряд Рузвельта заявив про свій намір здійснювати політику «доброго сусіда». Ця політика виявилася в тому, що Сполучені Штати пообіцяли не порушувати суверенних прав країн Латинської Америки: відмовилися від втручання у внутрішні справи Куби й Мексики, відкликали свої окупаційні війська з Гаїті й Нікарагуа. У результаті США зуміли поліпшити відносини з країнами Латинської Америки й розладнати плани своїх конкурентів. Великобританія
У 30-ті роки англійська дипломатія відходить від свого традиційного принципу «рівноваги сил» у Європі й починає здійснювати політику поступок й «умиротворення» держав-агресорів. У 1934 р. уряд Великобританії погодився, усупереч інтересам Франції, на збільшення удвічі німецьких сухопутних сил. У 1935 р. була підписана військово-морська угода, відповідно до якої Німеччина змогла створити великий флот. У 1936 р. британська дипломатія належним чином не відреагувала на захоплення Ефіопії Італією.
У своїй зовнішньополітичній стратегії керівництво Великобританії виходило з ідеї неминучості компромісу з Німеччиною за рахунок слабких нових держав, що виникли в Європі після Першої світової війни. Цей компроміс був потрібний англійцям для того, щоб виграти час для переозброєння. Але здійсненню цього курсу заважала позиція СРСР. Радянський Союз був зацікавлений у збереженні суперечностей між євроатлантичними державами (Англією й Францією) і Німеччиною, у зриві компромісу між ними. Він теж сподівався виграти час. Тому умиротворення Німеччини могло принести результати лише за умови усунення СРСР від європейських справ. Здійснення цієї комбінації - умиротворення Німеччини й ізоляція СРСР - визначила зміст політики нового уряду консерваторів, що у травні 1937 р. сформував у Лондоні Н. Чемберлен. Він фактично став керувати зовнішньою політикою Великобританії без свого міністра закордонних справ (А. Ідена). Н. Чемберлен виступив ініціатором Мюнхенської угоди 1938 р., що призвела до розчленовування Чехословаччини.
Отже, політика «умиротворення» наближала глобальну катастрофу. Лише навесні 1939 р. Великобританія заявила, нарешті, про військову гарантію Польщі, Греції й Туреччині у випадку нападу на них. Початок війни в Західній Європі й поразка Франції в 1940 р. ознаменували повний крах політики «умиротворення».
Франція
У 30-ті роки Франція дотримувалася оборонної військової стратегії, символом якої стала лінія Мажино (система потужних укріплень уздовж кордону з Німеччиною). В умовах кризи Версальсько-Вашинґтонської системи, що заглиблювалася, правлячі кола Франції, усвідомлюючи безпосередню загрозу з боку Німеччини, зайнялися пошуками союзників проти її агресивних планів. У листопаді 1932 р. був підписаний пакт про ненапад зі СРСР. Відвертим прихильником поновлення традиційного союзу з Росією виступав міністр закордонних справ Луї Барту. Саме він ініціював у 1934 р. вступ СРСР до Ліги Націй.
Тоді ж Луї Барту запропонував проект Східного пакту - багатостороннього договору між СРСР, Німеччиною, Францією, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею, Чехословаччиною про взаємну гарантію кордонів і взаємну допомогу у разі агресії. Ідею Барту підтримали лише СРСР і Чехословаччина (у травні 1935 р. вони підписали угоди про взаємну допомогу). У жовтні 1934 р. Луї Барту був убитий терористом.
Спадкоємець Барту П’єр Лаваль, навпаки, виступав за зближення з фашистськими державами. У січні 1935 р. за його участі була підписана угода з Італією про розподіл сфер впливу в Африці й свободу дій Муссоліні в Ефіопії. Франко-німецьке зближення зірвав сам Гітлер, оскільки в січні 1935 р. приєднав до Німеччини Саарську область й увів загальну військову повинність, чим порушив найважливіші статті Версальського договору 1919 р. Тоді Франція відгукнулася на пропозицію СРСР й у травні 1935 р. підписала з ним договір про взаємну допомогу у разі агресії проти однієї зі сторін. Однак надалі Франція, за прикладом Англії, переходить на позиції поступок й умиротворення по відношенню до гітлерівської Німеччини. Франція взяла безпосередню участь у розчленовуванні Чехословаччини відповідно до рішень Мюнхенської конференції 1938 р. Безрезультатними виявилися франко-англорадянські переговори 1939 р., після зриву яких франко-радянський договір 1935 р. фактично втратив значення. Політика «умиротворення» агресорів привела Францію до національної катастрофи в 1940 р.
Німеччина
Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з Гітлером утвердився новий підхід до вирішення міжнародних проблем. Зовнішня політика нацистів мала відкрито зухвалий характер і порушувала один з основних принципів міжнародного права: необхідності дотримування договорів. Зовнішньополітичні плани Гітлера полягали в об’єднанні всіх німців і створенні «Великої Німеччини», завоюванні не тільки «життєвого простору» на Сході, але й установленні свого панування над світом. Гітлер заявляв: «Нам потрібна Європа та її колонії». Гітлерівська пропаганда вселяла німцям ідею про «особливу місію» німецького народу «керувати світом». Якщо ж народи не підкоряться цьому керівництву, обов’язок німців - примусити їх до цього силою зброї. Німеччина розпочала планомірну підготовку до війни.
У квітні 1933 р. у Німеччині таємно була створена Державна рада оборони, що займалася військовим плануванням. У жовтні 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй і покинула конференцію з питань роззброєння. Гітлерівське керівництво зажадало скасування всіх військових статей Версальського договору. Протягом 1935 р. у Німеччині було відновлено загальну військову повинність, діяльність генерального штабу, військових установ. Поновлено виробництво усіх видів озброєння. Розгорнулося формування військово-морських і військово-повітряних сил. Німецькі збройні сили одержали назву вермахт (оборонна сила), що складався з 35 дивізій (до 800 тис. солдатів). У 1936 р. був запроваджений дворічний термін військової служби. У 1935 р. до складу Німеччини увійшла Саарська область (після проведеного там плебісциту в умовах широкої пронімецької агітації). Після цього апетити нацистів зросли ще більше.
У березні 1936 р. німецькі збройні сили (35 тис. чоловік) увійшли в Рейнську демілітаризовану зону й зайняли найважливіші населені пункти. Агресивні плани гітлерівської Німеччини остаточно зруйнували Версальсько-Вашинґтонську систему міжнародних відносин, значно сприяли посиленню мілітаризму в інших країнах.
До весни 1938 р. у міжнародних відносинах на європейському континенті намітився очевидний перелом. Гітлер, натхненний попередніми дипломатичними перемогами, а також станом справ у Німеччині, населення якої не тільки підкорилося нацизму, але й з ентузіазмом прийняло його, перейшов до практичного здійснення своїх зовнішньополітичних планів.
Італія У галузі зовнішньої політики фашисти, що прийшли до влади, на чолі з Б. Муссоліні ще в 20-ті роки встали на шлях агресії. Експансія фашистської Італії традиційно спрямовувалася в Африку, на Балкани, у басейн Середземного моря. Але несприятлива для агресивних планів Муссоліні обстановка змушувала його до певного часу утримуватися від здійснення своїх загарбницьких планів. Прихід у 1933 р. до влади в Німеччині Гітлера дав Муссоліні гідного союзника. Щоправда, спочатку стосунки між ними не склалися. Так, коли Гітлер спробував у 1934 р. приєднати Австрію, Муссоліні віддав наказ про розташування італійських військ поблизу австрійського кордону. На ґрунті італо-німецьких суперечностей сформувався союз між Італією і Францією, які підписали в 1935 р. Римську угоду про розподіл сфер впливу в Північній Африці: Туніс - за Францією, Ефіопія - за Італією. Доля Ефіопії, куди давно прагнули італійці, була вирішена. У результаті розв’язаної війни (19351936 рр.) ця країна перестала існувати як самостійна держава і стала італійською колонією.
Зближення Італії й Німеччині почалося з їхніх спільних дій на боці франкістських сил під час громадянської війни в Іспанії. У 19361939 рр. уряд Італії уклав ряд договорів з фашистською Німеччиною і Японією, спрямованих на підготовку війни за переділ світу. Агресивний блок остаточно був оформлений підписанням «Антикомінтернівського пакту» (1937 р.) і угодою про військово-політичний союз між Німеччиною й Італією (травень 1939 р.). СРСР
Зовнішньополітичні принципи Радянської держави -принцип пролетарського інтернаціоналізму й принцип мирного співіснування з капіталістичною системою - були сформульовані вже в Декреті про мир, прийнятому в жовтні 1917 р. У 20-ті роки СРСР досяг певних успіхів у виконанні своєї зовнішньополітичної доктрини, здобув міжнародне визнання. Вихід з міжнародної ізоляції став основним підсумком зовнішньої політики Радянського Союзу в 20-ті роки.
З кінця 20-х років СРСР активізує свою дипломатичну діяльність. У 1929 р. розширює сферу дії пакту Бріана-Келлога про загальну відмову від війни й відновлює відносини з Великобританією. На початку 30-х років міжнародна обстановка змінюється. З урахуванням цих факторів Радянський уряд визначив нові завдання зовнішньої політики. Вони передбачали:
- відмову від участі в міжнародних конфліктах, особливо в тих, що мають військовий характер;
- визнання можливості співробітництва з демократичними західними країнами для стримування агресивних устремлінь Німеччини і Японії;
- боротьба за створення системи колективної безпеки в Європі й на Далекому Сході.
У першій половині 30-х років СРСР досяг зміцнення своїх позицій на міжнародній арені. У вересні 1934 р. СРСР був прийнятий до Ліги Націй і став постійним членом її Ради. У 1935 р. у відповідь на прихід до влади в Німеччині Гітлера й початок мілітаризації країни були підписані радянсько-французький і радянсько-чехословацький договори про взаємодопомогу на випадок будь-якої агресії проти них у Європі. Укладання договору між СРСР і Францією стало приводом для розірвання німецьким урядом Локарнських угод. Громадянська війна в Іспанії дуже ускладнила політичну гру радянської дипломатії. Більшовицькому керівництву не вдалося переконати Францію і Великобританію відмовитися від політики невтручання в іспанські справи й допомогти республіканському урядові, а допомога СРСР виявилася малоефективною.
Утвердження в ряді країн фашистських режимів спонукало керівників Комінтерну в 1935 р. на VII Конгресі взяти курс на створення широких народних фронтів, покликаних перепинити дорогу фашизму, запобігти новій світовій війні. Але було вже пізно. До цього часу Німеччина і Японія націлилися на переділ світу. Суперечності між СРСР і провідними західними державами зберігалися. Масові репресії завдали серйозної шкоди міжнародному авторитету СРСР. Показові процеси над «ворогами народу», знищення військових кадрів змушували задуматися над сутністю сталінського режиму навіть щирих друзів СРСР за кордоном.
Японія Суперечності в антифашистському блоці дозволили Японії почати великомасштабні воєнні дії проти Китаю й СРСР на Далекому Сході. Улітку 1938 р. у районі озера Хасан і влітку 1939 р. на маньчжурсько-монгольському кордоні поблизу річки Халхін-Гол розгорнулися воєнні дії. Особливо серйозним було зіткнення біля Халхін-Голу, де в боях застосовувалися танки й авіація. Напад японців був відбитий радянськими військами, якими командував Г. К. Жуков. Ці бої змусили Японію зберігати нейтралітет під час Великої Вітчизняної війни. У цілому зовнішня політика СРСР мала суперечливий характер. Підтримання світового комуністичного руху, ставка на «світову революцію» знаходилися поруч з прагненням установити взаємовигідні стосунки з капіталістичними країнами. В умовах наростання військової загрози Радянському Союзу не вдалося домовитися про спільні дії з демократичними державами Заходу.
З кінця ХIХ століття війни й колоніальні загарбання стали основними віхами японської історії. Масштаби війн ставали усе більш широкими. Сферою своїх інтересів японське керівництво вважало Китай і Південно-Східну Азію. Однак у 20-ті роки ХХ століття японська експансія натрапила на потужну протидію США й провідних західноєвропейських держав, які мали власні інтереси в цій зоні світу. Японія на деякий час була змушена упокоритися, оскільки в неї не вистачало власних ресурсів, щоб протистояти великим державам.
Однак від своїх загарбницьких планів японський уряд не відмовився. З початку 30-х років Японія почала наступ на Китай. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй, а в 1934 р. відкрито висунула претензії на панування в Східній Азії й заявила про відмову від Вашинґтонського договору (1922 р.) щодо обмеження морських озброєнь. У серпні 1936 р. японський уряд розробив програму встановлення панування Японії у Східній і Південно-Східній Азії. США й СРСР визначалися як головні потенційні супротивники Японії, наступними за важливістю - Китай і Великобританія.
Курс на агресію й війну знайшов конкретне втілення у воєнно-стратегічних планах проти Китаю («Хей») і проти СРСР («Оцу»), розроблених генеральним штабом армії Японії. Генеральний штаб флоту склав плани нападу на колоніальні володіння Великобританії, Франції й США.
У 1938 р. Японія висунула гасло «нового порядку в Східній Азії» і заявило про свій намір створити «Велику східноазіатську сферу спільного процвітання» під егідою Японії. До цієї «сфери» вони включили Китай, Індокитай, Індонезію, Бірму, Сіам (Таїланд), Малайю, Філіппіни.
Японія швидко нарощувала свій військовий потенціал. У 19301935 рр. її збройні сили збільшилися з 250 до 400 тис. чоловік. Напередодні Другої світової війни 80% державних витрат спрямовувалися на військові потреби.
Загострення суперечностей між Німеччиною, Італією і Японією, з одного боку, Великобританією, Францією і США -з іншого
Світова економічна криза 19291933 рр. призвела до радикальних змін у політичних системах ряду держав. В Італії, Німеччині, СРСР утвердилися тоталітарні режими, в Іспанії, Франції до влади в результаті парламентських виборів прийшли широкі антифашистські міжпартійні блоки - народні фронти. У Версальсько-Вашинґтонській системі світового порядку, створеної державами-переможницями після Першої світової війни, виникли глибокі тріщини: в 1931 р. Японія, проігнорувавши рішення Вашинґтонської конференції, захопила Північно-Східний Китай (Маньчжурію), в 1932 р. були скасовані всі репараційні платежі, а з 1933 р. Гітлер почав тотальну ревізію Версальського договору.
На початку 30-х років помітно загострилися суперечності між провідними державами. Демократичні країни (США, Великобританія, Франція та ін.) зосереджували увагу на вирішенні внутрішніх завдань. Вони заощаджували ресурси й уникали дорогих зовнішньополітичних авантюр. У Франції і Великобританії ще з часів Першої світової війни залишалися сильні пацифістські настрої. Ці країни виступали за збереження в міжнародних відносинах того порядку, що був закріплений Версальсько-Вашинґтонською системою. Хоча цей порядок і був недосконалий, але він забезпечував стабільність і визнавав чинність права.
Тоталітарні держави - Німеччина, Італія і Японія - схилялися до силового вирішення зовнішньополітичних завдань. Вони були незадоволені своїми міжнародними позиціями й виступали за їх розширення.
Радянський Союз займав проміжне положення. Москва не була задоволена Версальським порядком, оскільки він недостатньо враховував інтереси безпеки СРСР. Це зближувало Радянський Союз із тоталітарними державами. Для офіційної ідеології СРСР, Німеччини, Італії і Японії принципи ліберальної демократії були неприйнятними. Але водночас антикомунізм нацистського режиму викликав побоювання СРСР. Москва не бачила принципової різниці між Німеччиною та її колишніми супротивниками і вважала за необхідне використати суперечності Німеччини з демократичними країнами в інтересах зміцнення власної безпеки.
Криза украй загострила міжнародні відносини між великими державами, переможцями й переможеними, метрополіями й колоніями. Посилилася боротьба за ринки збуту й джерела сировини. Загроза нової війни стала реальною.
