|
Увесь блідий, аж під очима чорно. – Я прошу, люди, вислухать мене. Багато слів страшних тут наговорено. Ніхто не говорив про головне.
Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава, – її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!
Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам.
Ще тільки вирок – і скінчиться справа. І славний рід скінчиться – Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?
| 
