Росія в 1990–2006 рр.

Урядові Росії довелося вирішувати складні внутрішньополітичні, соціально-економічні й зовнішньополітичні завдання. У складі Росії перебувало 89 регіонів, включаючи 21 автономну республіку. Головним завданням стало збереження територіальної цілісності Держави. У 1991 р. виникла загроза розпаду Росії. Республіки, що входили до її складу, заявили про свій суверенітет і відмову від статусу автономій. Автономні області також оголосили себе суверенними. Татарстан, Башкірстан, Якутія, Чечня взяли курс на вихід зі складу федерації. У ході інтенсивних переговорів у березні 1992 р. всіма республіками Росії, за винятком Чечні й Татарстану, був підписаний Федеративний договір. У ньому розмежовувалися повноваження центральних органів державної влади й «органів влади суверенних республік у складі Російської федерації». Відповідно до цього договору республіки одержали найширші права, аж до проголошення їхньою власністю землі та її надр, водних ресурсів і природних багатств. Республіки визнавалися самостійними учасниками міжнародних економічних відносин. Укладений у 1994 р. договір про розмежування повноважень дозволив вирішити ряд проб­лем у відносинах між Центром і Татарстаном. Етнічна напруженість знизилася в багатьох регіонах, крім Північного Кавказу.

Становлення російської державності відбувалося за складних умов взаємовідносин між центром і місцевою владою, внутрішньополітичної боротьби. Мова йшла про вибір конкретної форми державності: президентської республіки, парламентської республіки або змішаної — президентсько-парламентської республіки. Відповідно до Російської конституції повноваження вищого законодавчого й представницького органу влади (З’їзду народних депутатів і Верховної ради) були домінуючими, що обмежувало діяльність президента й не дозволяло йому проводити намічені реформи. Між президентом і Верховною радою почав наростати конфлікт. 21 вересня 1993 р. указом Президента була припинена діяльність З’їзду народних депутатів і Верховної ради РФ. Указ руйнував діючу державну систему й фактично вводив президентську республіку. 22 вересня Верховна Рада відсунула Б. Єльцина від посади й поклала повноваження президента на віце-президента О. Руцького. За наказом Б. Єль­цина армія й міліція осадили будинок Верховної Ради і штурмували його 3-4 жовтня. У ході кривавих подій з обох боків загинуло 150 чоловік, а керівництво опозиції, що закликало до повалення президента, було заарештовано. У ході референдуму 1993 р. була прийнята нова Конституція. Конституція установила принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, кожна з яких є самостійною. Главою держави є Президент, що обирається всенародно на 4 роки. Він здійснює основні напрями внутрішньої й зовнішньої політики, приймає рішення про відставку уряду, призначає й звільняє вище командування Збройних Сил РФ і деякі інші. Президент впливає на всі галузі влади, використовує право законодавчої ініціативи, право підпису й обнародування законів, право вето. Представницька й законодавча влада — Федеральні Збори (парламент) складається з двох палат — Ради Федерації й Державної думи. Рада Федерації спочатку формувалася з керівників автономій, країв й областей. Пізніше — з представників цих територій. Державна Дума формується на основі загальних виборів за мажоритарними округами і партійними списками. (Вибори 2007 р. будуть проводитися за партійними списками.) Дума приймає федеральні закони, які передаються на розгляд Ради Федерації, а після схвалення нею — Президентові для підписання. Виконавча влада — уряд, складається з голови, його заступників і федеральних міністрів. Судова — включає Конституційний, Верховний і Вищий арбітражний суди. Така система управління повинна була забезпечити стабільність у державі. Однак досвід десятиліття показав, що цього не сталося. Влада виявилася відірваною від народу. Поки це проявляється в зростанні аполітичності, ігноруванні населенням виборів в усі гілки влади. Розширення соціальної бази влади, подолання її відриву від народу — глобальна внутрішньополітична проблема сучасної Росії.

Перехід до ринкової економіки

Наприкінці 1991 р. Росія опинилася в складному економічному становищі. Валютні резерви й золотий запас Дер­жавного банку були виснажені. Закордонні борги пе­­ревищили 60 млрд. доларів США. Інфляція у країні досягла 30 % на місяць, тривало падіння курсу рубля, економіка набула бартерного характеру. Отже, країна потрапила в глибоку прірву фінансової кризи. Фінансова криза загрожувала обернутися на гіперінфляцію, хаос і навіть голод у великих містах. Це вимагало від уряду рішучих заходів. Ще в 1991 р. президент Б. Єльцин проголосив курс на радикальне реформування суспільства. При цьому він заявляв, що вже через 6-8 місяців після початку реформ наступить істотне поліпшення життя.

Суть реформ полягала у форсованому переході від колишньої економічної системи до ринкової економіки шляхом «стрибка». Така економічна політика одержала назву «шокова терапія». Реформа передбачала лібералізацію цін і проведення приватизації. Передбачалося, що ці заходи здатні в короткий термін збити інфляцію, забезпечити рівновагу попиту та пропозиції на ринку, закласти основи для росту господар­ства на ринковій основі. (Реформу здійснював уряд Є. Гайдара.) Однак досягти бажаного результату не вдалося. Курс рубля став нестабільним, більшість розрахунків здійснювалася в американській валюті. У ході приватизації, з одного боку, відбувся великомасштабний обман народу, з іншого боку — майже всі кращі підприємства з експортним потенціалом опинилися в руках невеликої групи людей. Понад 40 % жителів країни знаходилися за межею бідності. Ринкові відносини в Росії набули відверто кримінального характеру. Кримінальні угруповання фактично відкрито поділили між собою райони великих міст й окремі території. Спад виробництва до серпня 1998 р. досяг 50 %. Відбувся розрив економічних зв’язків з колишніми радянськими республіками. Під загрозу було поставлено саме існування багатьох російських підприємств, що не забезпечувалися сировиною та устаткуванням. Їхня продукція виявилася незапитаною. По всій країні почали спалахувати стихійні страйки й масові мітинги протесту, у ході яких люди висували не тільки економічні, але й політичні вимоги. У березні—квітні 1998 р. у результаті кризи влади у відставку був відправлений прем’єр-міністр В. С. Чорномирдін, у серпні — С. В. Кірієнко. 31 грудня 1999 р. Б. М. Єльцин оголосив про дострокове складання із себе повноважень президента й призначення В. В. Путіна виконувачем обов’язків президента Росії. Відповідно до конституції через три місяці відбулися президентські вибори. Одержавши майже 53 % голосів, В. В. Путін став новим главою держави. Гла­вою уряду був призначений М. М. Касьянов.

Новому президентові й уряду дісталися в спадщину багато невирішених соціально-економічних проблем: зовнішні борги, що вимагали погашення, низький рівень інвестицій, посилення кримінальної діяльності в промисловості й торгівлі; незначний золотовалютний резервний фонд, дефіцит бюджету, низький збір податків. А також проблема Чечні, непогодженість конституцій національних республік з Конституцією РФ, свавілля регіональної влади й т. д., слабкість адміністративно-упра­влінського апарату, корупція, що гальмували розвиток Росії. Низький рівень життя значної частини населення, маленькі пенсії, безробіття, демографічний спад, незабезпеченість офіцерів житлом і т. д. створювали напруженість політичного життя.

В. В. Путін (переобраний президентом на новий строк у 2004 р.) зміцнив вертикаль влади. Змінив порядок формування Ради Федерації, створив з губернаторів Державну раду, дорадчий орган при президенті. На території Росії утворено сім адміністративних округів, до складу яких увійшли як області й краї, так і національно-державні утворення. Конституції республік були приведені у відповідність до Конституції Російської Федерації. Ефективніше стали працювати структури влади як у центрі, так і на місцях. Це дозволило зменшити розкрадання, збирати більше податків, направляти кошти на розвиток промислово­сті й сільського господарства. Завдяки вжитим заходам поступово стало поліпшуватися економічне становище країни. Промисловий спад змінився, хоча й незначним, але стійким приростом виробництва. На прилавках магазинів вітчизняні товари, особливо продовольчі, почали витісняти імпорт. Підвищився збір зерна, зросло виробництво сільськогосподарських продуктів.

Завдяки зниженню ставки оподатковування зменшилося число випадків ухиляння від сплати податків, що сприятливо позначилося на їхньому зборі. У Росії формується бездефіцитний бюджет. Відбулося збіль­шення золотовалютного резервного фонду. У 2004 р. Росія виплатила борги Міжнародному валютному фонду. Були ухвалені рішення про підвищення розмірів мінімального рівня зарплати в рамках установленої тарифної сітки, збільшення пенсій і зарплати працівникам держбюджет­ної сфери.

Однак не можна вважати, що всі проблеми в державі вже виріше­ні. Ще не працюють окремі підприємства, слабка технічна оснащеність. Існує розрив в оплаті праці жителів столиці й регіонів. Основні прибутки Росія одержує за рахунок експорту енергоносіїв й озброєння. Не завжди ефективно працює бюрократичний апарат.

Зовнішня політика

Після розпаду СРСР відбулася зміна становища Росії на міжнародній арені. Зовнішньополітична концепція Російської Федерації передбачала наступні завдання:

- зберегти територіальну цілісність і незалежність, забезпечити сприятливі умови для розвитку ринкової економіки й включення у світове співтовариство;

- добитися визнання Росії як правонаступниці колишнього Радянського Союзу в ООН, а також допомоги західних країн у проведенні курсу реформ;

- розширити зовнішньоекономічні зв’язки, зовнішню торгівлю Росії із закордонними країнами.

У 1993­1994 рр. між Російською Федерацією й державами ЄС були укладені угоди про партнерство й співробітництво. Уряд Росії позитивно поставився до запропонованої НАТО програми «Партнерство заради миру». Країна була включена до складу Міжнародного валютного фонду. Їй удалося домовитися з найбільшими банками Заходу про відстрочку платежів за борги колишнього СРСР. У 1996 р. Росія вступила до Ради Європи, у компетенції якої були питання культури, прав людини, захи­сту навколишнього середовища. Європейські держави підтримували дії Росії, спрямовані на інтеграцію до світової економіки. Поліпшувалися відносини зі США, Японією, Китаєм й іншими країнами. Росія до вересня 1994 р. вивела свої війська з Європи. Разом з ООН брала участь у вирішенні всіх збройних конфліктів у світі, виступила проти агресії США в Іраці.

Важливе місце в зовнішньополітичній діяльності посідав розвиток відносин зі Співдружністю незалежних держав. Росія розглядала колишній простір СРСР як геополітичну сферу своїх життєвих інтересів, що викликало негативну реакцію деяких країн ближнього зарубіжжя, особливо України й Казахстану. Після тривалих переговорів і палких суперечок уряд Росії пішов на укладання двосторонніх угод і насамперед торгово-економічних, з окремими державами. З ініціативи країн співдружності (Росії, Білорусії, Казахстану) був укладений договір про колективну безпеку (його підписали шість держав), висунута пропозиція про створення ЄЕП (єдиного економічного простору). Росія брала участь у припиненні конфліктів в «ближньому зарубіжжі»: у Наддністрянщині, Південній Осетії, Абхазії, у Таджикистані. У цілому можна відзначити, що процес інтеграції на просторі колишнього СРСР відбувається повільно й зі значними труднощами.

Війна в Чечні

В уряді Росії з початку 90-х років склалися напружені відносини з керівництвом Чечні. Наприкінці 1991 р. до влади в Чечні прийшов генерал Джохар Дудаєв. Виражаючи волю Загальнонаціонального конг­ресу чеченського народу, він розігнав Верховну Раду Чечено-Інгушетії й оголосив про створення незалежної Чеченської республіки Ічкерія. Дудаєв здійснив «загальне озброєння народу», формував армію незалежної республіки. У середині 1994 р. Чечня була оголошена ісламською республікою. На її території, замість цивільного кодексу, впроваджувалися «закони шаріату». Це викликало незадоволення частини населення. Усередині самих чеченців (між тейпами — групами родичів) розпочалася боротьба за сфери впливу, яка за втручання федеральної влади й силових структур вилилася в 1994 р. у подобу громадянської війни. 11 грудня 1994 р. почалася операція федеральних військ, що перетворила внутрішньочеченський конфлікт на повномасштабну війну із численними жертвами серед мирних жителів і військових. Чеченська війна тривала до січня 1997 р. Федеральні війська, незважаючи на захоплення Грозного й значної території Чечні, не могли здолати збройний опір. Чеченці застосовували тактику партизанської війни й терористичних актів (напад Ш. Басаєва на Будьонівськ і захоплення лікарні із заручниками, рейд С. Радуєва в Дагестан). Улітку 1996 р., після загибелі Дудаєва, його спадкоємець А. Масхадов підписав угоду про припинення бойових дій. Федеральні війська вийшли із Чечні. Поразка російських військ у Чечні створила для Росії надзвичайно складну ситуацію у вигляді реальної дилеми: надавати або не надавати незалежність Чечні. Це питання було відкладено на п’ять років.

У середині 1999 р. обстановка знову загострилася. Чеченські бо­йовики вторглись у гірські райони Дагестану. У регіоні виникло вогнище міжнародного тероризму. На територію Чечні проникали представники екстремістських ісламських організацій, готовили в таборах бойовиків і диверсантів. У Москві, Волгодонську й Дагестані терористи підірвали житлові будинки — загинули сотні людей. У цій ситуації В. Путін, який очолив в 1999 р. російський уряд, почав антитерори­стичну операцію. Російські війська витиснули бойовиків з Дагестану й вступили на територію Чечні. Однак, незважаючи на узяття Грозного й розгром основних сил сепаратистів, мирне життя в Чечні налагоджується зі значними труднощами. Спираючись на підтримку закордонних екстремістських організацій, бойовики перейшли до диверсійних дій проти федеральних сил й індивідуального терору щодо представників місцевої адміністрації. Обурення всього людства викликали захоплення концертного залу «НОРД­ОСТ» у Москві й школи в Беслані (Північна Осетія), де загинули сотні людей, серед яких було багато дітей. Обурення чеченського народу викликало вбивство президента Чечні А. Кадирова. Тим часом можна припустити, що життя в Чечні увійде в мирне русло. Пересічні громадяни вже втомилися від бойових дій.