Роки «застою» (1964–1985 рр.)

У жовтні 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив Хрущова від обов’язків першого секретаря й члена Президії ЦК (так протягом деякого часу називалося Політбюро). Колишній лідер був обви­нувачений у «суб’єктивізмі й волюнтаризмі». Народ і партійний апарат сприйняли відставку «дорогого Микити Сергійовича», що ще недавно звеличувався у пресі і з трибун, спокійно й навіть із задоволенням. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. І. Брежнєв, Головою Пре­зидії Верховної Ради СРСР — М. В. Підгорний, головою Ради Міністрів призначений О. М. Косигін. Нове керівництво країни виступило за проведення економічної реформи. Її здійснення пов’язується з ім’ям О. М. Косигіна. Суть реформування полягала в упровадженні економічних важелів управління підприємствами, уведенні госпрозрахунку. Перед­ба­чалося зменшити кількість запланованих показників, виробити індивідуальний підхід до оплати праці, здійснювати заохочення працівників за рахунок доходів від прибутку. Це була чергова спроба домогтися стимулювання промислового й сільськогосподарського виробництва без зміни основ адміністративно-командної системи управління й відмови від позаекономічного примусу.

Упровадження нових методів господарювання в перші роки давали позитивні результати. Однак протягом 70-х — першої половини 80-х рр. в економіці країни все більшою мірою спостерігалися застійні явища, зниження темпів розвитку (див. табл.).

Темпи приросту ряду економічних показників у СРСР

Вихід зі становища, що склалося, керівники країни бачили в розширенні числа галузевих міністерств і відомств (до початку 80-х років їх було вже понад 100 союзних і 800 республіканських), зміцненні апарату влади й управління. Практично всі керівні посади — від голови колгоспу, директора школи до міністра — людина могла обіймати тільки за рішенням партійної організації. Посади називалися номенклатурними. Власне кажучи, номенклатура являла собою, за висловлюванням югославського дисидента М. Джиласа, «новий правлячий клас». «Диктатура номенклатури» була закріплена статтею 6 Конституції СРСР, прийнятої в 1977 році. Вона говорила: «Керівною і спрямівною силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу». Доля країни залежала від армії чиновників, багато хто з яких були партійними й комсомольськими висуванцями, що не мали належної професійної підготовки.

Разом з тим для багатьох ставало очевидним, що без зміни самої економічної системи, без включення економічних стимулів заохочуван­ня до праці досягти перелому в економіці неможливо. При цьому «мате­ріальні стимули», які вводилися реформою 1965 р. не могли стимулювати робітників, тому що становили лише 3 % від їхньої заробітної плати.

Існуюча система не стимулювала й розвитку науково-технічного прогресу, без якого було неможливо перейти від індустріального до на­уково-індустріального суспільства. До кінця 70-х років, коли на Заході активно протікала науково-технічна революція (НТР), була розгорнута масова комп’ютеризація, почався перехід до постіндустріального суспільства, в СРСР зберігалися традиційні, примітивні форми праці. Уручну працювали 40 % робітників промисловості, 55–60 % будівельників, до 75 % працівників сільського господарства. До 1985 р., коли в США працювало 1,5 млн. ЕОМ й 17 млн. персональних комп’ютерів, у СРСР на­лічувалося не більше декількох десятків тисяч аналогічних машин переважно застарілих моделей. Краще ішли справи з високими технологіями в радянському військово-промисловому комплексі (ВПК), у просторіччі іменованому «оборонкою». Цей сектор розростався за рахунок інших, і тягар військових витрат гальмував розвиток тих галузей промислово­сті, які працювали на потреби населення. Економіка країни й життєвий рівень населення значною мірою підтримувалися за рахунок нафтодоларів, тобто валютного виторгу, одержуваного від експортного продажу нафти й газу.

Особливо наочно проявлялося відставання в аграрному секторі. Сільський трудівник жив головним чином за рахунок своєї присадибної ділянки й особистого господарства. Невисокою була врожайність, величезна кількість вирощеної продукції пропадала в період збирання й під час зберігання. Відсутність матеріальної зацікавленості, дріб’язкова партійно-радянська опіка, планові й фінансові обмеження у використанні наявних коштів, масова безгосподарність призводили до занепаду сільського господарства. У країні не вистачало продуктів харчування, і влада не могла вирішити продовольчу проблему. Як наслідок, до середини 80-х років СРСР знову (як й в 20-ті роки) опинився перед загрозою нового відставання від країн Заходу. Уникнути цього за умов збереження існуючої системи було неможливо.

Суспільно-політичне життя. Дисидентський рух

У 60–80-ті роки значно збільшилася кількість міського населення. У міста переїхало 35 млн. сільських жителів. Підвищився освітній рівень населення. Був здійснений перехід до загальної середньої освіти. Середню й вищу освіту отримали понад 64 % населення країни. Люди навчились розумітися на багатьох питаннях суспільно-політичного життя. Це ставило перед партійним керівництвом складні завдання й призвело у період правління Л. І. Брежнєва, до затвердження в країні двох ідеологій: офіційної марксистсько-ленінської й неформальної, демократичної, орієнтованої на вільну людську думку. Партійне керівництво, проголошуючи нові гасла, (наприклад про те, що в СРСР побудова­ний «розвинений соціалізм» і перед радянським суспільством постало завдання його удосконалити, формально розширюючи права Рад, відкрито проводячи з’їзди партії, публікуючи їх рішення, а потім обговорюючи в трудових колективах), у той же час збільшувало кількість чиновників (на кожні 6–7 чоловік припадав один керівник), посилювало свій контроль. Однак усі пропагандистські зусилля зі створення благополучного фасаду суспільства «розвиненого соціалізму» зводилися на­нівець реальністю: невисокими показниками якості життя радянської людини, бюрократизацією й корупцією партійно-державного апарату, порушеннями соціальної справедливості як декларованої моральної норми, наростанням критичного ставлення до офіційної ідеології й партійного керівництва.

Чимало людей більше не прислухалися до «голосу партії». У суспіль­стві виникали паростки «антисистеми». Найбільш наочно вони були представлені в середовищі інтелігенції. Населення слухало магнітофонні записи пісень О. А. Галича й В. С. Висоцького, передачі закордонних радіостанцій, формувало свою думку.

У 1965 р. були заарештовані й на початку 1966 р. засуджені письменники А. Д. Синявський і Ю. М. Даніель. Літераторів обвинуватили в «антирадянській агітації». 5 грудня 1965 р., у День радянської конституції, невелика група молодих людей протестувала на Пушкінській площі в Москві під гаслами «Вимагаємо привселюдного суду над Синявським і Даніелем» і «Поважайте радянську конституцію». Так народився правозахисний рух, що став найважливішою складовою нової форми опозиції, — радянське дисидентство (інакомислення). У ході судового розгляду Синявський і Даніель були засуджені (на 7 і 5 років суворого режиму відповідно), хоча й не визнали себе винними. У 1967 р. підпали під арешт поет Ю. Галаганов і публіцист О. Гінзбург. У серпні 1968 р. К. Бабицький, Л. Богораз, П. Литвинов, В. Файнберг були заарештовані за організацію демонстрації на Червоній площі проти введення союзних військ до ЧехоСловаччини. У 1969 р. заарештовані поет І. Габай і розжалуваний генерал П. Григоренко. У травні 1969 р. створюється перша в СРСР відкрита громадська асоціація — Ініціативна група захисту прав людини в СРСР. Найбільш відомими фігурами дисидентського руху стали один із творців радянської термоядерної зброї А. Д. Сахаров і письменник О. І. Солженіцин. Академік Сахаров розвивав ідею конвергенціїдвох систем — соціалізму й капіталізму, які могли б запозичити один в од­ного досягнення й позитивні сторони. Солженіцин одержав всесвітню популярність завдяки своїй книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» (ГУЛАГ — Головне управління таборів), у якій на основі документів і спогадів в’язнів відтворив картину сталінських репресій і табірного життя.

Серед дисидентів були люди різних поглядів: соціалістичних і лі­беральних, релігійних і націоналістичних. Але всіх їх об’єднувало неприйняття радянської дійсності й комуністичної партії, прагнення відстоювати права людини й демократичні ідеали. Вони організовували акції протесту й поширювали літературу, що видавалася за кордоном («таміздат») і нелегально в СРСР («самвидав») та містила критику радянських порядків.

У СРСР діяли також і національні рухи: Український, Грузинський і Вірменський, Литовський й Естонський національно-демократичні рухи; єврейський рух за виїзд до Ізраїлю, німців за виїзд до ФРН. Багатотисячні мітинги й демонстрації на основі міжнаціональних суперечностей мали місце в Єревані, Фрунзе, Тбілісі, Вільнюсі, Талліні й інших містах.

Дисиденти зазнавали переслідувань: арештів і судових розправ, ув’язнення у таборах. До початку 80-х років дисидентський рух зусиллями КДБ було майже ліквідовано, але ідеї правозахисників уже пустили корені у суспільну свідомість.