Паризька мирна конференція

Нове розташування сил на світовій арені

У результаті Першої світової війни, революції і громадянської війни в Росії в Європі складається принципово нова геополітична ситуація. Остаточно руйнується традиційна система європейської рівноваги, що існувала з кінця XVIII сторіччя, за якої на континенті існували два конфронтуючі табори (наприклад, на початку XX сторіччя Німеччина протистояла Франції і Росії) і Великобританія, що виступала в ролі арбітра, який перешкоджав надмірному посиленню одного з них. Тепер з’явилась радянська Росія (пізніше СРСР), де формувалась своєрідна система цінностей, відмінна від аналогічної системи цивілізованих європейських держав. Прем’єрміністр Великобританії Ллойд Джордж у 1919 р. підкреслював: «Майбутнє Британської імперії може залежати від того, як буде розвиватися ситуація в Росії, і особисто я не можу холоднокровно думати про могутню і єдину Росію зі 130-мільйонним населенням». У процеси післявоєнного врегулювання в Європі активно включилися Сполучені Штати Америки, які за час війни перетворилися на найбільшого міжнародного кредитора.

Паризька мирна Конференція

Після завершення бойових дій і підписання Комп’єнського перемир’я 18 січня 1919 р. у Парижі в дзеркальному залі Версальського палацу почала роботу мирна конференція. (21 січня 1920 р. Конференція закінчила роботу. В її роботі брали участь по­над 30 країн.) Конференцію скликали держави-переможниці. Метою конференції були вироблення і підписання мирних договорів з пере­моженими у війні державами.

Усі найважливіші питання конференції вирішували прем’єр-мі­ністр Франції Ж. Клемансо, президент США В. Вільсон, прем’єр-мініст­ри Великобританії Д. Ллойд Джордж й Італії В. Орландо. У ході конференції представники США, Великобританії і Франції майже не зважали на інтереси Італії і приймали рішення більш вузьким колом. У день відкриття конференції делегати схвалили документ «Про необхідність інтервенції союзників у Росії». Усі інші питання розглядалися й вирішувалися в палких суперечках, особливо коли розгорнулися суперечки під час вироблення умов для укладання миру з Німеччиною. Французи напо­легливо вимагали покарати переможеного ворога. Англійці крім пока­рання бажали не допустити відновлення німецької військової могутності. Європейські держави і Японія розраховували поділити колонії перемо­женої Німеччини. Ці плани не знаходили підтримки серед американсь­кої делегації, яка вважала, що надмірне ослаблення і приниження Німеччини можуть призвести до нових конфліктів у Європі. Незважаю­чи на суперечності, що виникли між переможцями, удалося погодити текст мирного договору. Німецька делегація не брала участі в цій роботі. Її ознайомили зі змістом документа перед його підписанням 28 червня 1919 року.

Версальський договір

Відповідно до Версальського догово­ру територія Німеччини зменшувалась на 1/8, а населення на 1/10. Франції поверталися Ельзас і Лотарингія; Данії - Шлезвіг-Гольштейн. Німеччина визнала повну незалежність Польщі (до неї відійшли райони Померанії, Позна­ні, Західної Пруссії, частина Верхньої Селезії); незалежність Чехословаччини й Австрії. Країна втрачала всі свої колонії, а також права і привілеї в Китаї. Лівий берег Рейну і смуга шириною в 50 км на правому березі оголошувалися демілітаризованою зоною (тут заборонялося розташовувати збройні сили й будувати укріплення). Саарська область на 15 років переда­валася під управління Ліги Націй, тутешні вугільні копальні переходили у власність Франції. У Німеччині була скасована загальна повинність, армія скорочувалась до 100 тис. чоловік, у тому числі 4 тис. офіцерів. Армії заборонялось мати важку артилерію, танки, авіацію, підводні човни. Німеччина до 1921 р. повинна була виплатити країнам-переможницям репарації в розмірі 20 млрд. марок золотом.

Слідом за Версальським договором були підписані договори з колишніми союзниками Німеччини - Австрією (10 вересня 1919 р.); Болгарією (27 листопада 1919 р.); Угорщиною (4 червня 1920 р.); Туреччиною (10 серпня 1920 р.). Ці країни визнавали кордони сусідніх держав, виплачували значні контрибуції. Їхні армії не повинні були перевищувати 20–50 тис. чоловік.

Американський конгрес відмовився ратифікувати Версальський договір, що включав устав Ліги Націй. Тому пізніше США підписали з Німеччиною окремий договір.

Незважаючи на те, що Росія брала активну участь у війні, вона не була представлена на мирній конференції. Держави Антанти не визнавали уряд більшовиків, який у Бресті уклав сепаратний мир з Німеччиною. Однак вони підтримували супротивників радянської влади в Росії, ви­знавали адмірала О. В. Колчака верховним правителем Росії. Антанта визнала також національні небільшовицькі уряди, що виникли на території колишньої Російської імперії.

Ослаблення Німеччини й невизнання радянського уряду Росії сприяли загостренню міжнародних відносин, стали джерелом нових конфліктів.

Створення Ліги Націй

Конференція затвердила «пакт Ліги Націй» (28 квітня), що увійшов до Версальського й інших договорів. 10 січня 1920 р., коли набув чинності Версальський договір, бере початок Всесвітня орга­нізація - Ліга Націй.

Метою Ліги Націй проголошувалися розвиток співробітництва між народами й гарантія їхнього миру і безпеки. До Ліги Націй мала право вступити будь-яка держава. Спочатку Статут Ліги Націй підписали 44 держави. Американський конгрес не ратифікував Статут Ліги. Америка не увійшла до числа членів Ліги. Не увійшли до Ліги Радянська Росія і Німеччина. Головними органами Ліги були Асамблея, Рада й Сек­ретаріат. Місцем перебування Ліги стала Женева. Усі найважливіші рішення приймалися на Асамблеях, які проводились раз на рік у вересні. Кожна держава мала один голос. Усі рішення, крім процедурних, набирали чинності, якщо за них голосували всі члени. Ліга обирала 6 постійних комісій, членів Ради і суддів, Постійний міжнародний суд. Рада складалася з 5 постійних (оскільки США відмовилися увійти до Ліги, фактично було 4) і 4 непостійних членів, які вибиралися по черзі. Рада розглядала всі питання, пов’язані з проблемами миру й безпеки. Вона застосовувала різні санкції до порушників Статуту. У разі загрози війни Рада могла виступити в ролі миротворця і посередника. Створення Ліги націй, підписання мирних договорів між країнами привели систему міжнародних відносин у нову, договірну площину.

Тим часом Версальська система приховувала в собі глибокі супе­речності. У першу чергу - англо-американські. США не могли використати Лігу Націй як інструмент свого впливу у світі, оскільки вони не увійшли до складу Ліги. Лідируюче положення в Лізі Націй займали Великобританія і Франція, які й диктували свої умови іншим країнам. Однак і між цими країнами не було єдності. Кожна з них мала свої політичні й економічні інтереси.

Паризька конференція поклала початок новим міжнародним відносинам у Європі. У той же час залишався не розв’язаним далекосхідний вузол міждержавних суперечностей. Японія «обійшла» США й Великобританію, зміцнила свої позиції на Тихому океані й Далекому Сході, особливо в Китаї. За Версальським договором Японія одержала ряд островів у Тихому океані, які раніше належали Німеччині. Це ви­кликало невдоволення в урядових колах США. Існували суперечності між США й Великобританією щодо Китаю. США вимагали «інтернаціоналізації» Китаю під гаслом «відкритих дверей» і «рівних можливостей». Великобританія відстоювала традиційний принцип поділу Китаю на «сфери впливу». Відносини між країнами були настільки складними, що в Токіо і Вашинґтоні не виключали навіть військового зіткнення. У таких складних умовах міждержавних відносин відкрила свою роботу конференція у Вашингтоні. Ініціатором її скликання були США.