Країни Центральної та Східної Європи Установлення тоталітарних режимів, соціально-економічний розвиток і політичне життя в другій половині 40–90-х роках Після закінчення Другої світової війни 7 держав Центральної й Східної Європи (з утворенням в 1949 р. НДР їх стало 8), населення яких становило близько 100 млн. чоловік, потрапили в радянську зону впливу. Це й визначило загальні тенденції їхнього політичного розвитку протягом усього періоду «холодної війни». Післявоєнна історія країн даного регіону — це історія становлення, розвитку й розпаду режимів радянського, тоталітарного типу. Радянські війська опинилися на території звільнених ними країн Центральної й Східної Європи. Тут відразу ж почалося формування нових органів влади. Уряди східноєвропейських держав, помітну роль у яких відігравали місцеві комуністи, стали орієнтуватися на Москву. Керівну роль у компартіях, за невеликим винятком, посідали політики, що пройшли школу Комінтерну. Сильний вплив лівих політичних сил пояснювався їхньою активною участю в русі Опору, ослабленням правих сил після розгрому фашизму, а також відвертою підтримкою з боку Радянського Союзу. Спочатку комуністичні партії входили, як правило, до складу широких суспільно-політичних об’єднань — Народних (національних) фронтів. Такі об’єднання не склалися лише у двох країнах — Югославії й Албанії, оскільки до кінця війни комуністи вже мали у своєму розпорядженні монополію на владу. Представники компартій одержували міністерські посади в коаліційних урядах. Поступово їхній вплив посилювався. Зокрема, авторитет комуністів зріс після проведення в східноєвропейських країнах аграрної реформи, що супроводжувалася знищенням великого землеволодіння. Поворотним пунктом в історії східноєвропейських країн став 1947 р., коли було створено Інформаційне бюро комуністичних і робочих партій (Комінформ). Його учасники взяли курс на створення комуністичних урядів шляхом виключення й переслідування будь-якої опозиції й форсування соціально-економічних перетворень за радянським зразком (завершення націоналізації промисловості, індустріалізація, колективізація сільського господарства, «культурна революція» і т. д.). Наслідком цього курсу став процес ліквідації альтернатив суспільного розвитку країн Східної Європи, цькування інакомислячих, арешти й страти лідерів опозиції, узурпація влади комуністичними партіями. В основному цей процес завершився в 1948 р. Закріпившись при владі, комуністичне керівництво країн регіону перейшло до здійснення перетворень, що сприяли утвердженню радянської моделі у сфері економіки. Була завершена націоналізація. На рубежі 40-50-х років повсюдно запроваджувалася політика колективізації сільського господарства. Розвиток економіки регламентувався й направлявся за допомогою п’ятирічних планів, стрижнем яких була форсована індустріалізація. Як результат — на тлі зростання загальних обсягів промислового виробництва здатність його задовольняти життєві потреби населення значно скоротилася. Радянська модель копіювалася й в організації суспільно-політичного життя. Була обмежена роль представницьких органів влади, у першу чергу це торкнулося парламентів — вищих органів законодавчої влади. Ключовою ланкою політичної системи стала комуністична партія, з вищого й середнього ешелонів якої формувалася партійно-господарська номенклатура, «новий клас», диктатура якого видавалася за диктатуру пролетаріату. У всіх державах Східної Європи затвердилася ідеологія марксизму-ленінізму в її спрощеній сталінській інтерпретації. Було покінчено з політичним плюралізмом. У чотирьох країнах Східної Європи — Румунії, Угорщині, Албанії і Югославії — не залишилося інших партій, крім комуністичних (хоча після розриву зі СРСР в 1949 р. югославська модель набула деяких специфічних рис). В інших країнах — Польщі, ЧехоСловаччині, НДР, Болгарії — формально поряд з комуністичними зберігалися й інші партії, але фактично їхня роль у суспільно-політичному житті зводилася до мінімуму. Було поставлено під твердий партійно-державний контроль духовне життя суспільства. Поширення й затвердження однакової тоталітарної системи викликало в усіх країнах приховану напругу, з якою вели боротьбу в основному за допомогою репресій. Однак уникнути виникнення кризових явищ усередині тоталітарного соціалізму не вдалося. У червні 1953 р. відбулося народне повстання в Східному Берліні, пройшли також масові антиурядові демонстрації в 270 населених пунктах НДР, що стали наслідком посилення експлуатації трудящих. У 1956 р. глибока суспільно-політична криза охопила Польщу. У тому ж 1956 р. відбулася народна революція в Угорщині, спрямована проти сталінізму. Радянське керівництво придушило цю революцію збройним шляхом. У січні — серпні 1968 р. здійснювався реформаторський курс Компартії Чехо-Словаччини на чолі з О. Дубчеком («Празька весна»), спрямований на будівництво «соціалізму з людським обличчям». Цей курс був перерваний 21 серпня 1968 р. вторгненням військ Варшавського договору. Поразка «Празької весни» знову продемонструвала готовність керівництва СРСР придушити будь-яку спробу тієї або іншої країни вийти із зони радянського впливу. Керівництво КПРС привласнило собі право втручатися у внутрішні справи своїх східноєвропейських союзників з метою захисту цінностей соціалізму. Подібні дії одержали назву «доктрини Брежнєва». На рубежі 70-80-х років почався потужний опозиційний рух у Польщі на чолі з незалежною профспілкою «Солідарність», що змусило керівництво країни в 1981 р. увести воєнний стан. Усе це свідчило про те, що криза тоталітарного соціалізму поглиблювалася й поступово охоплювала всі держави Східної Європи. Революції 1989–1991 рр. До кінця 80-х років можливості розвитку держав Центральної й Східної Європи в рамках радянської моделі соціалізму були вичерпані. Катастрофічно збільшувалося економічне й технологічне відставання від країн Заходу, збільшувався розрив між рівнем життя в соціалістичних і західних країнах. Усе менш ефективно працювала планова економіка радянського зразка. Господарські труднощі спричиняли соціальну напругу в суспільстві, що досягла високого рівня. Активізувалася політична опозиція й інші елементи громадянського суспільства (церква, творчі союзи, університетські центри тощо). Різко знизився авторитет комуністичних партій й очолюваних ними режимів, що не піддавалися реформуванню через монополію на владу партійно-державної бюрократії. Важливою передумовою революцій кінця 80-х — початку 90-х років стала радянська перебудова й відмова СРСР від «доктрини Брежнєва». Поперед усіх революційні зміни почалися в Польщі й Угорщині. У Польщі в 1989 р. була легалізована «Солідарність», на парламентських виборах опозиція одержала третину голосів. Президентом країни був обраний комуніст, генерал В. Ярузельський. Однак комуністи втратили провідні позиції в уряді, що очолив представник «Солідарності». Авторитет компартії продовжував падати, і в 1990 р. вона заявила про свій саморозпуск. Демонтаж політичної системи, що склалася в післявоєнній Польщі, був завершений, коли в грудні 1990 р. президентом країни був обраний лідер «Солідарності» Л. Валенса. В Угорщині в 1989 р. комуністам довелося почати переговори з демократичною опозицією, у результаті яких були вироблені умови переходу до правової держави. Восени комуністична партія розпалася, її реформаторське крило заявило про розрив з минулим. На виборах 1990 р. перемогу одержала демократична опозиція. «Жовтнева» революція 1989 р. у НДР спричинила не тільки відставку колишнього керівництва країни, але й падіння Берлінської стіни й перемогу на парламентських виборах у березні 1990 р. правоцентристських сил, що взяли курс на об’єднання Німеччини. «Оксамитові» революції відбулися також у Чехо-Словаччині й Болгарії. У Румунії ж відмова від тоталітарного соціалізму відбувалася в ході кривавих зіткнень. Початком революції стали події в місті Тимішоарі, де влада намагалася придушити виступ угорських етнічних меншин. Заворушення перекинулися до столиці країни Бухарест. 21 грудня 1989 р. грандіозний мітинг у центрі міста переріс у збройні зіткнення і бої народу з армійськими частинами. У цих боях загинуло біля тисячі чоловік. Н. Чаушеску, який керував країною з 1965 р., і його дружина були заарештовані й за вироком військового трибуналу розстріляні 25 грудня 1989 р. Основною політичною силою країни став Фронт національного порятунку, який очолив колишній комуніст І. Ілієску. У 1990 р. він був обраний президентом країни. Останньою країною, де на зміну комуністам прийшли демократи, була Албанія (1992 р.). Отже, революції 1989–1991 рр. у країнах Центральної й Східної Європи відрізнялися методами здійснення: від мирної («оксамитової») у Чехословаччині до кривавої в Румунії, але скрізь вони були спрямовані на ліквідацію соціалістичного ладу. Революційні зміни мали ряд загальних рис, що свідчили про демонтаж тоталітарної системи: позбавлення комуністів монополії на владу, затвердження плюралістичної політичної системи, деполітизація армії, органів правопорядку, держбезпеки, відновлення принципу поділу влади й вільних виборів, розробка програм ринкових реформ, скасування цензури тощо. Розпад Югославії; громадянська війна. Нові держави на Балканах Розпад багатонаціональної Югославії вилився в тривалу й жорстоку війну. Крах соціалізму відродив і посилив взаємну ворожнечу між народами, що населяли найбільшу державу на Балканах. Ситуацію загострили спроби лідера Сербії С. Мілошевича зберегти домінуючі позиції його республіки в союзній державі. Розпад Югославії почався влітку 1991 р. і завершився до весни 1992 р. На Балканах виникли 5 нових держав: Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія й Герцеговина, а також Союзна Республіка Югославія (її у квітні 1992 р. утворили Сербія й Чорногорія). Становлення нових балканських держав супроводжувалося 10-денною війною Югославської народної армії проти Словенії влітку 1991 р., затяжним сербо-хорватським збройним конфліктом, громадянською війною в Боснії й Герцеговині (1992–1995 рр.). Надзвичайно гострою залишалася проблема Косово, населеного на 90 % етнічними албанцями (цей край перебуває в адміністративних кордонах Сербії). Небажання С. Мілошевича йти на поступки етнічним албанцям призвело до створення в 1998 р. Визвольної армії Косово (ВАК), що розпочала партизанську війну з урядовими військами. Після провалу спроб світового співтовариства врегулювати етнічний конфлікт політичними методами, керівництво НАТО, порушивши Статут ООН, ухвалило рішення про бомбардування Югославії. У березні 1999 р. почалася операція «Союзна сила», метою якої було оголошене запобігання гуманітарній катастрофі в Косово. Опинившись під найжорстокішим політичним і військовим пресингом, югославське керівництво було змушено піти на угоду з НАТО. Сербські війська були повністю виведені з Косова (слідом за ними пішла й більшість сербського, єврейського й циганського населення краю). Загони ВАК повинні були здати зброю. Косово перейшло під контроль міжнародних миротворчих сил. Але як показав наступний хід подій, присутність миротворчих сил не забезпечила безпеки сербського населення в Косово. Наприкінці 2000 р. С. Мілошевич був відсторонений від влади (його заарештували, а пізніше передали під юрисдикцію Міжнародного Гаазького трибуналу). Президентом став лідер демократичних сил В. Коштуніца. Перемога демократів на виборах сербського парламенту зміцнила їхню владу, спрямовану на лібералізацію країни. Союзна Республіка Югославія перетворилася на Федерацію Сербії й Чорногорії. Зміна влади, що сталася, дозволила Сербії вийти з міжнародної ізоляції. Інтеграція ряду країн до НАТО та загальноєвропейських структур Після саморозпуску влітку 1991 р. Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги й розпаду СРСР, що стався незабаром, чимало країн Центральної й Східної Європи заявили про своє бажання інтегруватися до європейських військово-політичних структур. У березні 1999 р. стали повноправними членами НАТО Польща, Чехія й Угорщина. У 2002 р. до НАТО були запрошені Словаччина, Румунія, прибалтійські держави, а слідом за ними — Болгарія. У другій половині 90-х років ринкові реформи в країнах Центральної й Східної Європи почали приносити свої плоди — в економіці намітилися позитивні зміни. Найбільших успіхів удалося досягти спочатку Польщі, а потім Словенії, Чехії, Словаччині й Угорщині. Саме ці країни більше за інших відповідали критеріям для вступу до Європейського Союзу. Наприкінці квітня на саміті ЄС в Афінах був підписаний договір про вступ цих п’яти держав до Євросоюзу (у травні 2004 р.). Досягнення цієї мети є одним з пріоритетних зовнішньополітичних завдань й інших держав регіону. Після проголошення незалежності України країни Центральної й Східної Європи установили з нею дипломатичні відносини, налагоджується їх економічне й культурне співробітництво.
Джерело: http://Майстер клас |