Країни Центральної та Східної Європи

Установлення тоталітарних режимів, соціально-економічний розвиток і політичне життя в другій половині 40­–90-­х роках

Після закінчення Другої сві­тової війни 7 держав Центральної й Східної Європи (з утворенням в 1949 р. НДР їх стало 8), населення яких становило близько 100 млн. чоловік, потрапили в радянську зону впливу. Це й визначило загальні тенденції їхнього політичного розвитку протягом усього періоду «холодної війни». Післявоєнна історія країн даного регіону — це історія становлення, розвитку й розпаду режимів радянського, тоталітарного типу.

Радянські війська опинилися на території звільнених ними країн Центральної й Східної Європи. Тут відразу ж почалося формування нових органів влади. Уряди східноєвропейських держав, помітну роль у яких відігравали місцеві комуністи, стали орієнтуватися на Москву. Керівну роль у компартіях, за невеликим винятком, посідали політи­ки, що пройшли школу Комінтерну. Сильний вплив лівих політичних сил пояснювався їхньою активною участю в русі Опору, ослабленням правих сил після розгрому фашизму, а також відвертою підтримкою з боку Радянського Союзу.

Спочатку комуністичні партії входили, як правило, до складу широких суспільно-політичних об’єднань — Народних (національних) фронтів. Такі об’єднання не склалися лише у двох країнах — Югославії й Албанії, оскільки до кінця війни комуністи вже мали у своєму розпорядженні монополію на владу.

Представники компартій одержували міністерські посади в коалі­ційних урядах. Поступово їхній вплив посилювався. Зокрема, авторитет комуністів зріс після проведення в східноєвропейських країнах аграрної реформи, що супроводжувалася знищенням великого землеволодіння.

Поворотним пунктом в історії східноєвропейських країн став 1947 р., коли було створено Інформаційне бюро комуністичних і робочих партій (Ком­інформ). Його учасники взяли курс на створення комуністичних урядів шляхом виключення й переслідування будь-якої опозиції й форсування соціально-економічних перетворень за радянським зразком (завершення націоналізації промисловості, індустріалізація, колективізація сільського господарства, «культурна революція» і т. д.). Наслідком цього курсу став процес ліквідації альтернатив суспільного розвитку країн Східної Європи, цькування інакомислячих, арешти й страти лідерів опозиції, узурпація влади комуністичними партіями. В основному цей процес завершився в 1948 р.

Закріпившись при владі, комуністичне керівництво країн регіону перейшло до здійснення перетворень, що сприяли утвердженню радянської моделі у сфері економіки. Була завершена націоналізація. На рубежі 40-50-х років повсюдно запроваджувалася політика колективізації сільського господарства. Розвиток економіки регламентувався й направлявся за допомогою п’ятирічних планів, стрижнем яких була форсована індустріалізація. Як результат — на тлі зростання загальних обсягів промислового виробництва здатність його задовольняти життєві потреби населення значно скоротилася.

Радянська модель копіювалася й в організації суспільно-політичного життя. Була обмежена роль представницьких органів влади, у першу чергу це торкнулося парламентів — вищих органів законодавчої влади. Ключовою ланкою політичної системи стала комуністична партія, з вищого й середнього ешелонів якої формувалася партійно-господарська номенклатура, «новий клас», диктатура якого видавалася за диктатуру пролетаріату. У всіх державах Східної Європи затвердилася ідеологія марксизму-ленінізму в її спрощеній сталінській інтерпретації. Було покінчено з політичним плюралізмом. У чотирьох країнах Східної Європи — Румунії, Угорщині, Албанії і Югославії — не залишилося інших партій, крім комуністичних (хоча після розриву зі СРСР в 1949 р. югославська модель набула деяких специфічних рис). В інших краї­нах — Польщі, ЧехоСловаччині, НДР, Болгарії — формально поряд з комуністичними зберігалися й інші партії, але фактично їхня роль у суспільно-політичному житті зводилася до мінімуму. Було поставлено під твердий партійно-державний контроль духовне життя суспільства.

Поширення й затвердження однакової тоталітарної системи викликало в усіх країнах приховану напругу, з якою вели боротьбу в основному за допомогою репресій. Однак уникнути виникнення кризових явищ усередині тоталітарного соціалізму не вдалося.

У червні 1953 р. відбулося народне повстання в Східному Берліні, пройшли також масові антиурядові демонстрації в 270 населених пунктах НДР, що стали наслідком посилення експлуатації трудящих.

У 1956 р. глибока суспільно-політична криза охопила Польщу. У тому ж 1956 р. відбулася народна революція в Угорщині, спрямова­на проти сталінізму. Радянське керівництво придушило цю революцію збройним шляхом.

У січні — серпні 1968 р. здійснювався реформаторський курс Ком­партії Чехо-Словаччини на чолі з О. Дубчеком («Празька весна»), спрямований на будівництво «соціалізму з людським обличчям». Цей курс був перерваний 21 серпня 1968 р. вторгненням військ Варшавського договору. Поразка «Празької весни» знову продемонструвала готовність керівництва СРСР придушити будь-яку спробу тієї або іншої країни вийти із зони радянського впливу. Керівництво КПРС привласнило собі право втручатися у внутрішні справи своїх східноєвропейських союзників з метою захисту цінностей соціалізму. Подібні дії одержали назву «доктрини Брежнєва».

На рубежі 70-80-х років почався потужний опозиційний рух у Польщі на чолі з незалежною профспілкою «Солідарність», що змусило керівництво країни в 1981 р. увести воєнний стан.

Усе це свідчило про те, що криза тоталітарного соціалізму поглиблювалася й поступово охоплювала всі держави Східної Європи.

Революції 1989–­1991 рр.

До кінця 80-х років можливості розвитку держав Центральної й Східної Європи в рамках радянської моделі соціалізму були вичерпані. Катастрофічно збільшувалося економічне й технологічне відставання від країн Заходу, збільшувався розрив між рівнем життя в соціалістичних і західних країнах. Усе менш ефективно працювала планова економіка радянського зразка. Господарські труд­нощі спричиняли соціальну напругу в суспільстві, що досягла високого рівня. Активізувалася політична опозиція й інші елементи громадянського суспільства (церква, творчі союзи, університетські центри тощо). Різко знизився авторитет комуністичних партій й очолюваних ними режимів, що не піддавалися реформуванню через монополію на владу партійно-державної бюрократії.

Важливою передумовою революцій кінця 80-х — початку 90-х років стала радянська перебудова й відмова СРСР від «доктрини Брежнєва».

Поперед усіх революційні зміни почалися в Польщі й Угорщині. У Польщі в 1989 р. була легалізована «Солідарність», на парламентських виборах опозиція одержала третину голосів. Президентом країни був обраний комуніст, генерал В. Ярузельський. Однак комуністи втратили провідні позиції в уряді, що очолив представник «Солідарності». Авторитет компартії продовжував падати, і в 1990 р. вона заявила про свій саморозпуск. Демонтаж політичної системи, що склалася в післявоєнній Польщі, був завершений, коли в грудні 1990 р. президентом країни був обраний лідер «Солідарності» Л. Валенса.

В Угорщині в 1989 р. комуністам довелося почати переговори з демократичною опозицією, у результаті яких були вироблені умови переходу до правової держави. Восени комуністична партія розпалася, її реформаторське крило заявило про розрив з минулим. На виборах 1990 р. перемогу одержала демократична опозиція.

«Жовтнева» революція 1989 р. у НДР спричинила не тільки відставку колишнього керівництва країни, але й падіння Берлінської стіни й перемогу на парламентських виборах у березні 1990 р. правоцентристських сил, що взяли курс на об’єднання Німеччини. «Оксамитові» революції відбулися також у Чехо-Словаччині й Болгарії.

У Румунії ж відмова від тоталітарного соціалізму відбувалася в ході кривавих зіткнень. Початком революції стали події в місті Тимішоарі, де влада намагалася придушити виступ угорських етнічних меншин. Заворушення перекинулися до столиці країни Бухарест. 21 грудня 1989 р. грандіозний мітинг у центрі міста переріс у збройні зіткнення і бої народу з армійськими частинами. У цих боях загинуло біля тисячі чоловік. Н. Чаушеску, який керував країною з 1965 р., і його дружина були заарештовані й за вироком військового трибуналу розстріляні 25 грудня 1989 р. Основною політичною силою країни став Фронт національного порятунку, який очолив колишній комуніст І. Ілієску. У 1990 р. він був обраний президентом країни.

Останньою країною, де на зміну комуністам прийшли демократи, була Албанія (1992 р.).

Отже, революції 1989­–1991 рр. у країнах Центральної й Східної Європи відрізнялися методами здійснення: від мирної («оксамитової») у Чехословаччині до кривавої в Румунії, але скрізь вони були спрямовані на ліквідацію соціалістичного ладу. Революційні зміни мали ряд загальних рис, що свідчили про демонтаж тоталітарної системи: позбавлення комуністів монополії на владу, затвердження плюралістичної політичної системи, деполітизація армії, органів правопорядку, держбезпеки, відновлення принципу поділу влади й вільних виборів, розробка програм ринкових реформ, скасування цензури тощо.

Розпад Югославії; громадянська війна. Нові держави на Балканах

Розпад багатонаціональної Юго­славії вилився в тривалу й жорстоку війну. Крах соціалізму відродив і посилив взаємну ворожнечу між народами, що населяли найбільшу державу на Балканах. Ситуацію загострили спроби лідера Сербії С. Мілошевича зберегти домінуючі позиції його республіки в союзній державі.

Розпад Югославії почався влітку 1991 р. і завершився до весни 1992 р. На Балканах виникли 5 нових держав: Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія й Герцеговина, а також Союзна Республіка Югославія (її у квітні 1992 р. утворили Сербія й Чорногорія).

Становлення нових балканських держав супроводжувалося 10-денною війною Югославської народної армії проти Словенії влітку 1991 р., затяжним сербо-хорватським збройним конфліктом, громадянською війною в Боснії й Герцеговині (1992­–1995 рр.). Надзвичайно гострою залишалася проблема Косово, населеного на 90 % етнічними албанцями (цей край перебуває в адміністративних кордонах Сербії). Небажання С. Мілошевича йти на поступки етнічним албанцям призвело до створення в 1998 р. Визвольної армії Косово (ВАК), що розпочала партизанську війну з урядовими військами. Після провалу спроб світового співтовариства врегулювати етнічний конфлікт політичними методами, керівництво НАТО, порушивши Статут ООН, ухвалило рішення про бомбардування Югославії. У березні 1999 р. почалася операція «Союзна сила», метою якої було оголошене запобігання гуманітарній катастрофі в Косово. Опинившись під найжорстокішим політичним і військовим пресингом, югославське керівництво було змушено піти на угоду з НАТО. Сербські війська були повністю виведені з Косова (слідом за ними пішла й більшість сербського, єврейського й циганського населення краю). Загони ВАК повинні були здати зброю. Косово перейшло під контроль міжнародних миротворчих сил. Але як показав наступний хід подій, присутність миротворчих сил не забезпечила безпеки сербського населення в Косово.

Наприкінці 2000 р. С. Мілошевич був відсторонений від влади (його заарештували, а пізніше передали під юрисдикцію Міжнародного Гаазького трибуналу). Президентом став лідер демократичних сил В. Кош­ту­ніца. Перемога демократів на виборах сербського парламенту зміцнила їхню владу, спрямовану на лібералізацію країни. Союзна Республіка Юго­славія перетворилася на Федерацію Сербії й Чорногорії. Зміна влади, що сталася, дозволила Сербії вийти з міжнародної ізоляції.

Інтеграція ряду країн до НАТО та загальноєвропейських структур

Після саморозпуску влітку 1991 р. Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги й розпаду СРСР, що стався незабаром, чимало країн Центральної й Східної Європи заявили про своє бажання інтегруватися до європейських військово-політичних структур. У березні 1999 р. стали повноправними членами НАТО Польща, Чехія й Угорщина. У 2002 р. до НАТО були запрошені Словаччина, Румунія, прибалтійські держави, а слідом за ними — Болгарія.

У другій половині 90-х років ринкові реформи в країнах Центральної й Східної Європи почали приносити свої плоди — в економіці намітилися позитивні зміни. Найбільших успіхів удалося досягти спочатку Польщі, а потім Словенії, Чехії, Словаччині й Угорщині. Саме ці країни більше за інших відповідали критеріям для вступу до Європейського Союзу. Наприкінці квітня на саміті ЄС в Афінах був підписаний договір про вступ цих п’яти держав до Євросоюзу (у травні 2004 р.). Досягнення цієї мети є одним з пріоритетних зовнішньополітичних завдань й інших держав регіону.

Після проголошення незалежності України країни Центральної й Східної Європи установили з нею дипломатичні відносини, налаго­джується їх економічне й культурне співробітництво.