Лекція 7. Проблема збереження біологічного і ландшафтного різноманіть. - Екологія - Навчання - Каталог статей

Біорізноманітність (БР)– різноманітність рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів, що перебувають у наземних, морських та інших водних екосистемах та екологічних комплексах території України, в яких вони є складовими частинами; воно включає різноманіття в межах видів, між видами та між екосистемами. Залежить від їжі, води, кисню, відповідного середовища існування тощо. БР – це запорука стійкості, втривалості як окремих екосистем, так і біосфери в цілому. Екологічні взаємодії різних видів живих істот із довкіллям формують екосистеми, від стану яких залежить життя людей. Зменшення БР – це серйозна втрата біосфери, одна з головних екологічних проблем сьогодення.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) проголосила 2010 р. Міжнародним роком біологічного різноманіття з метою привернення уваги міжнародного суспільства до багатств і вразливості природи. Зникнення видів і деградація довкілля викликають дедалі більше занепокоєння не лише вчених-екологів. Кількісне та якісне зубожіння біоти зазначають усі, хто хоч трохи стикається з дикою природою. Навіть не дуже спостережливі городяни помічають що, дедалі менше стає птахів, метеликів, риби, грибів, ягід, а передмістя, куди вони виїжджають на відпочинок, з кожним роком втрачає свою привабливість. На думку одного з провідних світових екологів Е.Уілсона, зменшення різноманітності живої природи – най загрозливіша серед змін довкілля, що відбуваються нині, бі це, мабуть, єдиний абсолютно необоротний процес. У кожної держави є три основних надбання: матеріальне, культурне й біологічне. Що означають перших два – усім цілком зрозуміло, адже люди стикаються з ними в повсякденному житті. А ось надбання біологічне…

БР, яке ми бачимо сьогодні, - це продукт еволюції життя впродовж мільярдів років, який визначається природними процесами і на який усе більше впливає людська діяльність.

Вчені виділяють три види БР:

Генетична БР – це сукупність генофондів різних популяцій одного виду. Наприклад, популяції берегової ластівки на Поліссі, у лісостепу й у Карпатах належать до одного виду. Проте кожна із цих популяцій дещо відрізняється від інших. Це видно, якщо порівняти середню довжину крила в кожній популяції, особливості живлення, навіть поведінки. Втрата якої-небудь із популяцій неминуче зменшить генетичну різноманітність виду берегової ластівки в цілому.

Генетична БР багато в чому пов’язана з тим, що різні популяції характеризуються неоднаковими співвідношеннями домінантних та рецесивних алелей одного гена.

До проявів генетичної різноманітності належить також існування в межах одного виду підвидів, рас, сортів, штамів, клонів, різновидів, форма тощо.

Наявність генетичної різноманітності доводить помилковість уявлень, нібито за збереження виду, наприклад у заповіднику, його винищення на решті територій не завдає шкоди БР. Насправді ж зберігається (причому умовно) тільки видова різноманітність, але генетична різноманітність зменшується.

Видова БР – це сукупність усіх видів, що населяють нашу планету, тобто загальний генофонд Землі. Зникнення будь-якого виду – непоправна втрата видової різноманітності.

Протягом усієї історії розвитку біосфери нашої планети простежується тенденція збільшення кількості видів на Землі. Це збільшення не було стабільним, а характеризувалося періодами швидкого видоутворення, які чергувалися з періодами мінімальних змін видового багатства й періодами масового вимирання видів. Найбільше вимирання сталося наприкінці пермського періоду (близько 250 млн. років тому), коли, як гадають вчені, зникло 77-96% видів морської флори й фауни тієї епохи.

Проте в цілому вимирання видів – такий самий природний процес, як і їх утворення. Проблема полягає в співвідношенні цих двох процесів. Видоутворення – повільний процес, який триває десятки тисяч, а іноді й мільйони років. Тоді, коли темпи видоутворення відповідали темпам вимирання видів або перевищували їх, видова різноманітність перебувала на постійному рівні або зросла. Вчені вважають, що саме цей процес переважав протягом минулих геологічних епох.

Сьогодні вченими описано близько 1,7 млн. сучасних видів, із них порівняно добре вивчено приблизно 3%. Відносно вивченими вважаються 400-700 тис.видів, більш к половина залишається практично не вивченими – вони представлені тільки одиничними гербарними екземплярами, одиничними тушками, черепами, іншими рештками чи навіть одиничними описами. За оцінками спеціалістів, ще від 15 до 80 млн. видів, які існують нині на планеті, людству поки що взагалі не відомі.

Стрімкий розвиток цивілізації не прискорив процесів видоутворення, але інтенсифікував процеси вимирання видів. Це відбувається через руйнування місць проживання видів, надмірну економічну експлуатацію окремих видів (масовий відстріл тварин, хижацьке рибальство, вирубування комерційно цінних видів дерев тощо), конкуренцію з екзотичними видами «чужих» фаун і флор, екстенсивне нарощування масштабів сільськогосподарської діяльності (передусім вирубування лісів і розорювання під сільськогосподарські угіддя цілинних земель), глобальне техногенне забруднення біосфери.

Екосистемна БР – це сукупність екосистем планети на всіх рівнях, починаючи з біогеоценотичного. Різноманітність елементарних екосистем планети – біоценозів – величезна. Найбільша цінність екосистемної різноманітності полягає в сукупності зв’язків між елементами екосистем – видами – та абіотичними факторами середовища. Вважають, що чим більше видове багатство екосистеми, тим вища її інформованість, тим краще збалансовані потоки речовин та енергії, тим злагодженіше працюють механізми її саморегуляції.

Екосистеми планети – найуразливіший компонент біологічної різноманітності. Навіть випадіння з екосистеми одного, другорядного стосовно продукції, виду порушує систему зв’язків, що складалася віками. А вилучення з екосистеми виду-домінанта дощенту руйнує її. Вирубуючи ліс, людина використовує для своїх потреб лише деякі органи одного, рідше – кількох видів (зазвичай стовбури однієї-п’яти деревних порід), але винищує при цьому сотні, а іноді й тисячі видів, супутніх домінанті.

Наприклад, навіть порівняно бідний на види біогеоценоз ялинника налічує в середнього кілька десятків видів вищих рослин, по кілька сотень видів бактерій, грибів, водоростей і безхребетних тварин, мінімум кілька видів хребетних. Заготівля стовбурів однієї тільки ялинки на території експлуатованого біогеоценозу супроводжується загибеллю близько 1000 видів інших організмів.

Спробуйте уявити собі втрати, завдані біорізноманітності вирубування вологого тропічного лісу, де лише на одному дереві можна знайти аж 43 види мурашок, де на одному гектарі росте понад 700 видів деревних порід. Сьогодні територія, зайнята такими лісами, скоротилася більш як удвоє й продовжує скорочуватися на 1% щороку. І це при тому, що у вологих тропічних лісах, за найобережнішими оцінками, неописаними (тобто невідомими науці) залишаються 80% тварин і 30% вищих рослин. Ці невідомі види не можна зберегти жодним іншим способом, окрім як зберігаючи екосистеми в цілому

2. Причини і наслідки деградації біорізноманіття.

Займаючи менше 6% площі Європи, Україна володіє не менше як 35% її біорізноманіття, і за цим показником випереджає майже всі європейські країни. Україна має значний потенціал біорізноманіття і може розглядатися як один із потужних резерватів для відновлення біорізноманіття всієї Європи. Географічне положення України, її фізико-географічні умови сприяли формуванню багатого рослинного і тваринного світу, що налічує більше 70 тис. видів (за оцінками експертів, ще не описано одну третину видів, здебільшого грибів і комах). Це обумовлено тим, що в Україні на відносно невеликій території представлено біоту 4-х природних зон. До того ж, Україна розташовується на перехресті міграційних маршрутів багатьох видів тварин. На жаль, видове багатство як тварин, так і рослин стрімко зменшується через антропогенне навантаження на довкілля. Приблизно 8,3% судинних рослин, 31,1% ссавців, 19,7% птахів, 38% плазунів, 26,3% амфібій перебувають під загрозою зникнення. До першого видання Червоної книги України (1980р.) було занесено 151 вид вищих рослин та 85 видів тварин. До другого, діючого й нині, видання Червоної книги України (тваринній світ – 1994р., рослинний світ – 1996р.) включено вже 541 вид рослин і грибів та 382 види тварин. Істотне збільшення (в 4,5 рази) кількості рідкісних тварин і рослин і таких видів, що перебувають під загрозою зникнення, зумовлене збільшенням антропогенного тиску на природні екосистеми і свідчить про збереження тенденції до втрати живої природи.

Таким чином, головні загрози біорізноманіттю пов’язані сьогодні з діяльністю людини. Вони полягають у знищенні природних середовищ існування тварин і місць зростання рослин, їх фрагментації та деградації (включаючи забруднення), у глобальній зміні клімату, екологічно незбалансованій експлуатації видів людиною, поширенні чужорідних видів, розповсюдженні хвороб тощо.

3. Природоохоронні території як ефективна форма збереження біорізноманітності.

Збереження біорізноманітності – це складна, комплексна проблема. Вона пов’язана із цілою системою юридичних, наукових, організаційних, фінансових, етичних, виховних заходів, охоплює біорізноманітність на всіх її рівнях. Завдання щодо збереження біорізноманітності входять до глобальної концепції стратегії й тактики виживання людства. Це:

- плінування й збалансоване використання земельних ресурсів;

- боротьба зі зменшенням площі лісів;

- невиснажливе використання природних систем;

- невиснажливе ведення сільського господарства;

- зниження рівня техногенних забруднень води, грунту, і повітря;

- раціональне використання ресурсів моря та ін..

Проте є й система специфічних заходів захисту. Це, передусім, заповідна справа та біоконсервація.

Заповідна справа – це теорія і практика організації та збереження заповідних територій різних рангів. На заповідних територіях охороняються як окремі носії біорізноманітності – популяції, види, екосистеми, так і середовище проживання в цілому. Ранг заповідної території визначається науковою значущістю об’єктів, що охороняються та її площею. Серед заповідних територій найвищій ранг мають заповідники й національні природні парки, потім заказники й заповідно-мисливські господарства, а також пам’ятки природи.

Основні категорії заповідних об’єктів:

Природний національний парк створюється з метою збереження природних комплексів з особливою екологічною, історичною й естетичною цінністю і використання їх в рекреаційних, просвітницьких, наукових і культурних цілях (Шацький, Карпатський, Синевір, Гомільшанські ліси).

Державний заповідник формується з метою збереження в природному стані типових або унікальних для певної ландшафтної зони природних комплексів, вивчення природного ходу процесів і явищ, розробки наукових основ охорони природи. Господарська діяльність у його межах заборонена (Розточчя, Медобори, Асканія-нова, Український степовий, Ялтинський, Дунайський).

Державний заказник - територія,яка виділяється з метою збереження та відновлення окремих або декількох найбільш цінних або унікальних комплексів. Формується в межах території з видами, занесеними до Червоної книги. У залежності від характеру державні заказники поділяються на: ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні, орнітологічні, ентомологічні та ін..

Державна пам’ятка природи – територія, або окремий природний об’єкт, які мають особливу цінність, або є унікальними і беруться під охорону, для збереження в природному стані з науковою, культурно-просвітницькою й естетичною метою.

Державний ботанічний сад утворюється з метою збереження, вивчення і збагачення в спеціальних умовах різноманітних рослин для їх більш ефективного наукового, культурного і господарського використання (Київський ботанічний сад Академії наук).

Державний дендрологічний парк створюється з метою збереження, вивчення і збагачення в спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників для їх ефективного наукового, культурного і господарського використання (Хоростківський, Гермаківський, Краснокутський).

Державні парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва – найбільш визначні зразки паркобудівництва. Беруть під охорону в естетичних, наукових, природоохоронних і оздоровчих цілях («Софіївка» в Умані, «Раєвський» у Бережанах, Вишневецький, Скала-Подільський).

Державний зоологічний парк формується з метою збереження і вивчення в спеціально створених умовах об’єктів дикої фауни для науково-просвітницьких, пізнавальних і науково-дослідних цілей (Київський, Харківський).

Державне заповідне урочище – лісові, степові, болотні та інші природні комплекси, які мають велике наукове, природоохоронне й естетичне значення.

На території України функціонує 19 природних і 4 біосферних заповідники, 47 національних природних парків, 2853 заказники, 3203 пам’ятки природи, 27 ботанічних садів, 12 зоопарків, 54 дендропарків, 542 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, 55 регіональних ландшафтних парків, 800 заповідних урочищ.

4. Міжнародні та національні програми збереження біорізноманітності.

Програма Організацій Об’єднаних Націй із навколишнього середовища організувала в листопаді 1988 р. Спеціальну групу експертів із метою вивчення необхідності розробки міжнародної конвенції про біорізноманіття. У травні 1989р. вона заснувала Спеціальну робочу групу експертів із технічних та правових питань для підготовки міжнародного правового документа щодо збереження і невиснажливого використання біорізноманіття. З лютого 1991р. Спеціальна робоча група була перетворена на Міжурядовий комітет із питань ведення переговорів. Результатом його роботи стало проведення 22 травня 1992р. в Найробі Конференції з прийняття узгодженого тексту Конвенції про біорізноманіття. Конвенція біла відкрита для підписання 5 червня 1992р. на Конференції ООН з питань довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (Саміт «Планета Земля»). Друга Конференція про охорону біорізноманіття відбулася в Джакарті у листопаді 1995р. Конвенція біла підтримана всіма країнами світу, окрім Андорри, Брунею, Ватикану, Іраку, Сомалі, Східного Тимору та США. Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, прийнята на Конференції міністрів довкілля в Софії (1995р.), фактично є механізмом упровадження Рамвової Конвенції на Європейському континенті.

Верховна Рада України ратифікувала Рамкову Конвенцію 29 листопада 1994р. (Закон про ратифікацію), а також ухвалила низку законів щодо ратифікації, приєднання та виконання інших міжнародних договорів обов’язкового та необов’язкового характеру, що регулюють питання збереження та використання біологічного та ландшафтного різноманіття. На національному рівні координацію реалізації положень законів та відповідних програм здійснює Національна Комісія з питань збереження біорізноманіття та Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

Кабінет Міністрів України розпорядженням №675-р від 22 вересня 2004р. схвалив Конвенцію Загальнодержавної програми збереження біорізноманіття на 2005-2025рр.