← можете зайти також сюди, (там ви можете запитати щось, або написати адміну сайту про спільну працю у вигляді добровільного розміщення статей на цих сайтах = ))
Село Капітанка, Голованівського району, Кіровоградської області. Центр сільської Ради, розташоване за 25 км на південь від районного центру і за 2 км від залізничної станції Нікель-Побузький. При невеликій річці Мокрій Деренюсі, яка впадає у Південний Буг. Грунт – піщаний чорнозем, місцями кам'янистий. Назву село отримало, як пишуть „Труди Подільського єпархіального історико-статистичного комітету” (1901 р.), від „осадчого” заселенця, якого звали Капітоном.
Є думка, що спочатку село називалося Цвіргуни. А коли царювала Катерина II, вона щедро роздавала своїм фаворитам – великим сановникам, генералам – нові земельні володіння в степах України. Нібито, на честь якогось демобілізованого капітана, який тут оселився, і стали Цвіргуни Капітанкою.
Разом з тим, збереглися свідчення про те, що коли в Капітанці будували цегельний завод, тут добули дві печі, в яких козаки виготовляли зброю. Знайшли кирки, якими довбали руду, та залишки виготовленої зброї. Отож, цілком ймовірно, що в основу назви села лягло слово „копателі” (копачі), адже саме тут здавна добували цінну руду для металургії, яку люди називали золотою.
Один з дослідників історії села зберіг такі спомини своїх старих односельців: „Багато держав майже за безцінь вивозили цінні корисні копалини з України. Вивозили і з Прибужжя. Найстаріша жителька села Капітанки Оксана Филимонівна Тандалатій, котрій дев’яносто сім років, згадує, як нескінченні валки возів, вщерть наповненні „золотою” рудою тяглись до пристані на Південному Бузі. Тут вони зупинялись чекаючи розгрузки. Вони розтягувалися вздовж берега на кілька кілометрів. Звідсіль і пішла назва села Довга Пристань. Село розташоване за сім кілометрів від рудника Бурти. Руда грузилась на великі лодки, які відправлялись вниз по течії до Чорного моря. Там руду перевантажували на кораблі і везли в Турцію.
Земля, на якій знаходились "золоті” руди” належала пану Доніну. На рудник пани, крім робітників, нікого не допускали, не дозволяли пасти худобу. Але нас сільських дітей, дуже цікавило, що там роблять. Ми одного разу, ховаючись в бур’янах, пробрались до Буртів та були помічені панськими наглядачами. Вони гнали нас кіньми до самого села нещадно б’ючи нагайками. З тих пір, ми спостерігали за роботами на руднику лиш віддалік.
– Рудник дістав назву Бурти, – розповідає далі Оксана Филимонівна, тому, що верхній шар ґрунту, під яким знаходилась руда знімали і буртували.
Умови праці на Буртах були дуже важкими. Саму руду добували в шурфах ломами та кирками, а дерев’яними баддями витягували на поверхню.
Часто робітників у цих шурфах привалювало. Про це свідчить той факт, що під час бурових робіт у колонкові труби часто попадали людські кістки, – згадує в своїх розповідях учасник геологічної експедиції Григорій Сльоза.”
Справжню назву руди узнали лише в 50-х роках ХХ століття, з початком будівництва на полях капітанського Побузького металургійного комбінату, який виробляє нині феронікель..
До 1834 р. Капітанкою володів граф Потоцький, в 1835 р. придбав цей маєток Ясинський, а з 1870 р., тут вже господарювали графи Москалеви. На початку двадцятого століття найбільшими землевласниками в селі були Баліцький та Юрченко. Костянтин Баліцький, окрім землі, мав три млини. Добрим словом згадують його люди понині. Кажуть: він дбав про добробут селян, контролював процеси лісонасаджень, щорічно влаштовував ярмарки, на яких можна було придбати сільськогосподарські товари, реманент тощо. За розповідями колишньої його служниці Параски Вдовиченко, тікаючи від більшовиків, пан Костянтин вночі завантажив двадцять возів з добром. Разом з ним виїхала його сім'я та вісім осіб з прислуги.
В 60-х роках ХІХ ст. на кошти поміщика Ясинського та прихожан була збудована кам'яна церква на честь Покрови Божої Матері. За Радянської влади церкву двічі закривали і приміщення її використовували під господарські потреби. І в 60-х роках вже ХХ ст. її було зруйновано. Пробували спочатку це зробити за допомогою тракторів, а коли це не вдалося зробити, підклали вибухівку. Після проголошення незалежності України колгосп „Пам’ять Леніна” (голова правління М. Таляр) у 1992 році передав віруючим села добротну будівлю майстерні і допоміг своїм перебудували її під церкву.
У кінці лютого 1918 року в Капітанці було створено ревком на чолі з К. К. Вдовиченком. Але до 1922 року влада на селі декілька разів мінялася і люди не знали, якого берега триматися. Були такі, хто йшов з білогвардійцями, хто з червоними, хто з махновцями, чи з Центральною Радою Української Народної республіки.
У 1929-1930 рр. почалася колективізація. Багато селян хотіли господарювати одноосібно, але вони були змушені скоритися, щоб не опинитися на Соловках, як це сталося з Башуком Володимиром Овер’янович, Потемським Дмитром Вікторовичем, Кучмою Григорієм Тимофійовичем, Кучмою Миколою Семеновичем, Кучмою Назаром Григоровичем Прокопенком Іваном Івановичем, які були вислані в північний край Росії та Казахстан.
Так було створено три колгоспи: імені Леніна, імені Сталіна і «Зірка волі». Землі оброблялися погано. Врожаї були низькими, гинула худоба від нестачі кормів і відсутності хазяйського ставлення до справи. Не кращою ситуація була і в домашніх господарствах селян, які залишилися без засобів виробництва та землі.
У 1932-33 роках під час голодомору за приблизними даними померло 100 людей. Денисюки, наприклад, поховали дев'ять чоловік, Петренки – шість, Узенюки – вісім, Рудики – шість...
1 серпня 1941 року село було окуповане фашистами. В 42-му 45 хлопців і дівчат окупанти відправили на примусові роботи до Німеччини.
Понад 400 жителів Капітанки воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. 160 з них нагороджені орденами та медалями, 165 загинуло. Їхні імена викарбувані на стелах біля пам'ятника в центрі села.
18 березня 1944 року частини 6-ї стрілецької Червонопрапорної дивізії визволили Капітанку від німецько-фашистських загарбників. 84 радянських воїнів, які загинули під час звільнення, сплять вічним сном у братській могилі села.
23 червня 1950 року колгоспи "Зірка волі”, ім. Сталіна та "Пам’ять Леніна” об’єдналися в колгосп «Пам’ять Леніна» з загальною кількістю працездатних 999 осіб. Головою правління було обрано Пилипа Павловича Тітченка. Біля двадцяти років головою правління колгоспу був В. Д. Бикалюк, двадцять шість – М. І. Таляр. Під його керівництвом господарство з відстаючого вийшло на передові позиції в районі, а по деяких показниках, зокрема на вирощуванні цукрових буряків, і в області.
Колектив колгоспу "Пам'ять Леніна" неодноразово заносився на районну Дошку пошани. В селі на кошти колгоспу, споруджено немало житлових будинків, Будинок культури, адміністративний будинок, двоповерхову школу-дитсадок, будинок пристарілих. Всі дороги заасфальтовано.
За переписом 2001 р. населення в селі складало 1387 осіб. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України проголосувало 861 осіб, проти – 20.
В Капітанці народилися доктор ветеринарних наук, академік АН ВШ України Станіслав Костянтинович Рудик (1940 р.), письменник, лауреат кількох літературних премій Віктор Анатолійович Полянецький (1951 р.), відомий журналіст Григорій Максимович Мельничук.
