Курс від конфронтації до співробітництва

Закінчення холодної війни

«Перебудова» у СРСР відкривала перспективи нового зовнішньополітичного курсу. У вищих колах були визначені три основні напрями зовнішньої політики: через роззброювання нормалізувати відносини Схід — Захід; мирне вирішення регіональних конфліктів; установлення тісних економічних і взаємовигідних політичних контактів з різними країнами. М. С. Горбачов обстоював ідею створення «загальноєвропейського дому», у якому знайшлося б мі­сце і капіталістичним, і соціалістичним країнам.

Радянське керівництво почало активні переговори зі Сполученими Штатами. Регулярними і плідними стали радянсько-американські зу­стрічі на вищому рівні. М. Горбачов і Р. Рейган з 1985 р. по 1988 р. зустрічалися 4 рази. З 1989 р. такі зустрічі проходили із Дж. Бушем. Результатом цих переговорів стало підписання угоди про знищення цілого класу ядерних озброєнь — ядерних ракет середнього й ближнього радіуса дій. У 1990 р. був підписаний договір про скорочення стратегічних озброєнь. Уперше від переговорів про обмеження озброєнь дві наддер­жави розпочали ліквідацію цієї зброї. Слідом за цим були досягнуті угоди щодо розвитку гуманітарного співробітництва, економічних відносин між СРСР і США, а пізніше й з іншими країнами. М. Горбачову вдалося встановити довірчі стосунки з лідерами провідних європейських держав: Великобританії (М. Тетчер), Німеччини (Г. Колем), Франції (Ф. Міттераном). З метою зміцнення довіри із країн Східної Європи в однобічному порядку було вивезено 500 тактичних ядерних боєголо­вок. Усе це сприяло демократизації громадського життя країн Східної Європи. У 1987–­1990 рр. під тиском опозиції або в ході антиурядових виступів були повалені комуністичні режими в Болгарії, Албанії, Угорщині, НДР, Польщі, Румунії, Чехословаччині, Монголії. На шлях реформ вступив В’єтнам. У липні 1990 р. СРСР дав згоду на об’єднання двох німецьких держав і вступ єдиної Німеччини до НАТО. У цьому ж році учасники Наради з безпеки в Європі підписали договір про скорочення звичайних озброєнь на території Європи. Радикальні зміни в Східноєвропейських країнах і спричинилися до ліквідації Організації Варшавського договору й Ради Економічної Взаємодопомоги.

У другій половині 90-х років ринкові реформи в країнах Східної Європи почали давати позитивні результати. Найбільших успіхів удалося досягти Чехії й Польщі. Ці держави стали розглядатися як реальні кандидати у члени Європейського Союзу. Однак промислова продукція цих й інших східноєвропейських країн поки ще не може скласти серйозної конкуренції товарам із Західної Європи.

Політичний вакуум, що виник після залишення Радянським Сою­зом Східної Європи, був швидко заповнений країнами Заходу. Колишні члени РЕВ й Організації Варшавського договору висловили бажання інтегрувати до європейських військово-політичних структур. Пер­шим кроком на цьому шляху став вступ у НАТО Угорщини, Чехії й Польщі, а в 2004 р. Прибалтійських країн, Болгарії.

ООН на сучасному етапі. Міжнародні організації та рухи

Характерною рисою XX ст. стало створення міжнародних організацій різного роду — як міждержавних, так і суспільних, зростання їхньої глобальної ролі.

Універсальною міждержавною організацією є ООН, що була створена з метою зміцнення миру й безпеки, а також розвитку світового співробітництва. Сьогодні до цієї організації входить більше 190 країн. Постійно діючим органом ООН є Рада безпеки. Він визначає наявність загроз миру й акти агресії. Залежно від їхнього характеру резолюції Ради безпеки можуть уводити ті або інші санкції проти порушників миру, аж до застосування військової сили. Збройні сили під прапором ООН, сфор­мовані з військових частин різних країн, беруть участь у припиненні конфліктів, що виникають у світі, використовуються для роз’єднання сторін, які протиборствують. Рада безпеки складається з 15 представників країн членів ООН, у тому числі п’яти постійних, що мають право вето (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція), і 10 представників, які обираються періодично. Щорічно збирається Генеральна асамблея ООН, у роботі якої беруть участь представники всіх країн, що входять до її складу. На ній можуть розглядатися будь-які питання в рамках Статуту ООН і прийматися документи міжнародного значення. На ній також обирається Генеральний секретар ООН, що очолює Секретаріат організації і є головною адміністративною посадовою особою в ООН. (На даний момент Генеральним Секретарем є Кофі Анан.) У складі ООН, крім Ради безпеки й Секретаріату, є й інші органи (наприклад, Економічна й Соціальна Ради, Міжнародний суд), а також різні спеціалізовані уста­нови. Так, ЮНЕСКО — займається питаннями освіти, науки й культури; Всесвітній банк і Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР) — питаннями розвитку економіки. Членами МБРР можуть бути тільки члени Міжнародного валютного фонду (МВФ). МВФ по­кликаний стежити за підтримкою валютних курсів і надавати кредити з метою вирівнювання платіжних балансів і виходу з фінансових криз.

Із численних неурядових громадських організацій і рухів найбільш відомі своєю діяльністю Міжнародний Червоний Хрест, міжнародна екологічна організація «Грінпіс», екологічний рух так званих «зелених» (партії «зелених» є в ряді країн), організація «Лікарі без кордонів». Кілька міжнародних об’єднань створили профспілки. Серед них Міжнародна Федерація профспілок.

У цей час існує ряд громадських фондів, які здійснюють різноманітні програми допомоги в справі освіти, охорони здоров’я, науки. Після Другої світової війни австрійський лікар Г. Гмайнер заснував громадський фонд «Дитяче село». З ініціативи й на кошти фонду створюються «сімейні містечки» для дітей-сиріт. Кожна родина в такому містечку складається з матері-виховательки й 6–9 дітей різного віку. Такі «сімейні містечки» є дитячими будинками нового типу, що не залежать від державної допомоги й утримуються громадським коштом.

ООН і міжнародні громадські організації протягом XX століття внес­ли чималу лепту в справу зміцнення миру й запобігання війні, надаючи допомогу військовополоненим і потерпілим від війни, рятуючи від голоду, захищаючи права людей, які зазнали дискримінації, національних і релігійних меншин, включаючись у боротьбу за збереження природи — середовища перебування людини. І це та велика царина діяльності, на якій ще необхідно багато потрудитися і в XXI столітті.

Інтеграційні процеси наприкінці XX — початку XXI століть

Важливою рисою міжнародного життя наприкінці XX ст. стали інтеграційні процеси. Найбільш успішно вони протікають у Європі. Ще в 1949 р. була створена Рада Європи і Рада Економічної Взаємодопо­моги. (Ліквідована з розпадом СРСР.) У 1957 р. — Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Поступово до нього вступили більшість західноєвропейських країн.

У 1992 р. був підписаний Маастрихтський договір, що передбачав прискорення інтеграційних процесів. Європейське економічне співтовариство перетворилося на Європейський Союз, інтеграція торкнулася не тільки економічних, але й політичних аспектів. Координацією діяль­ності в країнах учасниках Союзу займається Європейський парламент. Члени парламенту обираються в країнах учасниках союзу шляхом прямих виборів пропорційно чисельності населення країни. Засідає парламент у Страсбурзі. Європарламент має значні наднаціональні повноваження. Там же, у Страсбурзі, перебуває Європейський суд з прав людини. Держави-відповідачі зобов’язані виконувати рішення цього суду. У державах Європейського Союзу уведена єдина валюта — євро. Громадяни країн Євросоюзу одержали право вільного пересування й ви­бору занять у рамках об’єднаної Європи.

Інтеграція характерна й для інших регіонів світу. Свої економічні й політичні зусилля координують країни Північної Америки, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Тропічної Африки, арабського світу. Так, у 1997 р. Японія надала значну допомогу країнам Південно-Східної Азії в подоланні азіатської валютно-фінансової кризи. На дані цілі вона виділила близько 80 млрд. доларів. У листопаді на саміті Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) Японія запропонувала схему економічного об’єднання держав Азії за схемою Європейського Союзу. Велику роль у нормалізації обстановки в Східній Азії відіграли підписання китайсько-японського Договору про мир і дружбу (1978 р.) і угода про встановлення дипломатичних відносин між КНР і США (1979 р.). Наприкінці 1999 р. канцлер ФРН висловився за залучення Китаю до участі в зустрічах керівників восьми провідних країн планети. Розширюють свої зв’язки Монголія й інші країни.

На відміну від Західної Європи, у СНД інтеграційні процеси, навіть двосторонні, ішли повільно. Політичного й економічного зближення держав, що входять до Співдружності, не відбулося. Винятком є відносини між Росією й Білорусією. Ці країни створили Союз і розробляють плани більш тісного економічного й політичного об’єднання.