Країни ЛатинськоїАмерики

Прискорення економічного розвитку латиноамериканських країн після Другої світової війни

Після закінчення Другої світової війни економічне становище країн Латинської Америки було досить сприятливим: вони мали накопичені золотовалютні резерви, їхня частка у світовій торгівлі збільшилася. 40–50-ті роки в історії Латинської Америки стали часом швидкого зростання місцевої промисловості. Цьому сприяла протекціоністська політика держави. Зміцнювалися позиції національної буржуазії.

Друга світова війна спричинила різке скорочення припливу промислових товарів до Латинської Америки, особливо з Європи. Одночасно на світовому ринку значно зросли ціни на аграрно-сировинну продукцію країн Південної й Центральної Америки. Вартість латиноамериканського експорту збільшилася з 1938 р. по 1948 р. майже в 4 рази. Це дозволило державам регіону нагромадити значні кошти й направити їх на розвиток місцевого виробництва, що стимулювався недостачею імпортних товарів.

За цих умов значних масштабів набув процес «імпортозаміщувальної індустріалізації» — заміни імпорту багатьох промислових товарів на їх виробництво на місці.

Провідні країни регіону поступово перетворювалися на промис­лово-аграрні. Важливим фактором промислового зростання стала роль держави, що посилилася, в економіці країн, особливо в створенні нових виробництв, підприємств важкої промисловості. Політика «імпортозаміщувальної індустріалізації» свідомо стимулювалася з боку держави. На частку держави в післявоєнні роки в Мексиці припадало більше третини всіх інвестицій, у Бразилії — від 1/6 до 1/3.

Виникло багато нових промислових підприємств. В Аргентині й Бра­зилії їхнє число за 40-ві роки зросло удвічі. Потужний стимул одержала концентрація виробництва. Був побудований ряд великих сучасних заво­дів. Більше чверті промислових робітників Бразилії й Мексики в 50-ті ро­ки працювали на підприємствах з кількістю зайнятих понад 500 чоловік.

Зайнятість у сільському господарстві економічно активного населення в цілому по Латинській Америці зменшилася з 53 % (1950 р.) до 47 % (1960 р.). У 40-ві роки майже вдвічі зросли лави промислового пролетаріату, які досягли в 1950 р. 10 млн. чоловік. Питома вага осіб найманої праці до 1960 р. досягла 54 % економічно активного населення (у Чилі — 70 %).

Однак «імпортозаміщувальна індустріалізація» не змогла створити достатні умови для самостійного економічного розвитку латиноамериканських держав. Зберігся високий ступінь залежності їхньої економіки від експорту продукції сільського господарства і сировини й відповідно від кон’юнктури світового ринку. Зберігалася також залежність від іноземного капіталу, насамперед американського. У післявоєнні роки приплив американських інвестицій у Латинську Америку посилився. На частку США після війни припадало біля половини латиноамерикан­ського імпорту й до 40 % експорту. Індустріалізація не супроводжувалася помітним зростанням виробництва сільськогосподарської продукції. В аграрному секторі майже повсюдно (крім Мексики й Болівії), як і ра­ніше, переважав латифундизм. Це обмежувало ємкість внутрішнього ринку й ефективність «імпортозаміщувальної індустріалізації».

Нестабільність політичного життя в регіоні

Політичне життя латиноамериканських країн характеризувалося нестабільністю. За винятком Мексики, не було жодної держави, у якій конституційний розвиток не переривався б військовими переворотами. З 1945 р. по 1970 р. у регіоні сталося більше 70 переворотів.

Так, у жовтні 1948 р. у Перу армійська верхівка здійснила держав­ний переворот. У країні була встановлена диктатура, буржуазно-демократичні свободи були ліквідовані. У листопаді 1948 р. стався державний переворот у Венесуелі, що привів до влади військових. У 1949 р. й 1951 р. сталися перевороти в Панамі, в 1951 р. — у Болівії. У 1952 р. за активної підтримки правлячих кіл США був установлений тиранічний режим Ф. Батісти на Кубі. У 1954 р. у Парагваї владу захопив генерал Стресснер, жорстоке диктаторське правління якого тривало цілих 35 років. Того ж 1954 р. була придушена революція (за втручання США) і встановлена диктатура у Гватемалі, відбувся переворот у Гондурасі, в результаті реак­ційної змови був повалений конституційний уряд у Бразилії. У 1955 р. військові скинули уряд Перона в Аргентині, й до влади прийшла буржуа­зно-поміщицька олігархія, що спиралася на підтримку США.

У результаті в більшості країн регіону установилися диктаторські режими. Але й там, де зберігалися конституційні уряди, часто обмежувалися демократичні свободи й права трудящих, зазнавали переслідувань ліві сили.

Атмосфера «холодної війни», військові перевороти 1940­1955 рр. й утвердження в багатьох республіках військових диктатур посилили в політичному житті роль армії як гаранта інтересів заможних класів і співробітництва зі США.

Кубинська революція 1959 р. та її вплив на сусідні країни

Яскравою сторінкою антидиктаторського руху в Латинській Аме­ри­ці стала кубинська революція. Парти­занська війна проти проамериканського диктаторського режиму Ф. Батісти закінчилася на початку 1959 р. перемогою. Лідер повстанців Ф. Кастро очолив уряд. Своє завдання він бачив у зміцненні незалежності Куби від США. Але, наразившись на їхній опір, він націоналізував американські компанії і підприємства й заявив про соціалістичний шлях розвитку Куби на засадах марксизму-ленінізму. Розпочата у квітні 1961 р. за підтримки США збройна спроба повалення уряду Ф. Кастро ще більше зміцнила його політичний курс, що відтепер остаточно ґрунтувався на марксистській ідеології й антиамериканських гаслах. Розміщення на Кубі радянських ядерних ракет середнього радіуса дії спричинило Карибську кризу 1962 р., яку Радянському Союзу й США вдалося подолати політичними засобами. До середини 1965 р. уряд Ф. Кастро ліквідував усі політичні партії й уста­новив на острові тоталітарний режим за радянським зразком.

Перемога кубинської революції помітно вплинула на визвольний рух Латинської Америки. У багатьох країнах виник рух солідарності з Кубою. Зростали антиамериканські настрої. Міцніло прагнення до економічної самостійності, захисту національного суверенітету.

Розпочався процес деколонізації володінь Великобританії в Карибському басейні. Здобули політичну незалежність деякі колонії: Ямайка, Тринідад і Тобаго (1962 р.), Барбадос і Гайана (1966 р.).

Інші країни значно просунулися в об’єднанні демократичних сил: у 1961­–1962 рр. в Уругваї був створений Лівий фронт звільнення, у Бра­зилії — Фронт національного звільнення, у Мексиці — Рух за національне звільнення, у Гватемалі — Революційний патріотичний фронт.

У 60-ті роки в деяких країнах (Гватемала, Нікарагуа, Еквадор, Колумбія, Перу) розгорнувся партизанський рух. Успішна повстанська боротьба кубинців, що завершилася перемогою революції, надихнула латиноамериканських студентів і представників інтелігенції, прихильників ліворадикальних теорій на створення «партизанських вогнищ» у сільських районах для того, щоб підштовхнути селян до масової збройної боротьби. Однак партизанська боротьба очікуваних результатів не принесла. Більша частина повстанців загинула в боях, багато хто з них був захоплений у полон і розстріляний. Здобуло широкої популярності й стало героїчним символом ім’я Ернесто Че Гевари, що загинув у Болівії в 1967 р.

Щоб не допустити «другої Куби», були здійснені державні пере­вороти й установлені диктаторські режими у Гватемалі (1963 р.), Домініканській Республіці (1963 р.), Бразилії (1964 р.), Аргентині (1966 р.) й ін.

Безпосереднім результатом перемоги кубинської революції можна вважати програму президента США Дж. Кеннеді «Союз заради прогресу» (1961 р.). Ця програма передбачала велику фінансову допомогу з боку США (20 млрд. доларів протягом 10 років) латиноамериканським країнам. Її головна мета полягала в забезпеченні прискореного соціально-економічного розвитку Латинської Америки, зміцненні середніх верств суспільства тощо. Ця програма свідчила про початок переорієнтації США від підтримки диктаторських режимів до підтримки представницької демократії.

Ліквідація військово­диктаторських режимів і встановлення конституційного ладу в ряді країн регіону

На рубежі 80-х років позначилася криза військово-диктаторських режимів у Латин­ській Америці. Почали швидко наростати страйки й демонстрації трудящих з вимогами зміни соціальної й економічної політики, припинення репресій, відновлення демократичних свобод. У боротьбу за демократичні зміни включилися середні верстви, дрібні й середні підприємці. Активізувалися правозахисні організації, церковні кола. У явочному порядку відновлювали свою діяльність партії й профспілки.

Процеси демократизації в Південній Америці прискорили повалення диктатури Сомоси й перемогу в 1979 р. революції в Нікарагуа. У 1979 р. в Еквадорі й у 1980 р. у Перу помірковані військові режими передали владу обраним конституційним урядам. У 1982 р. було відновлено конституційне правління в Болівії, до влади прийшов уряд коаліції лівих сил за участю комуністів. Були ліквідовані військові режими в Аргентині (грудень 1983 р.), Бразилії (1985 р.), Уругваї (1985 р.), Гватемалі (I986 р.), Гондурасі (1986 р.), на Гаїті (1986 р.). У 1989 р. у резуль­таті військового перевороту була повалена найбільш довговічна в регіоні диктатура А. Стресснера в Парагваї (1954–­1989).

Довше за всіх у Південній Америці протрималася диктатура в Чилі. Але під натиском опозиції 11 березня 1990 р. військовий режим генерала Піночета передав владу цивільному уряду. У цей день із політичної карти Південної Америки зникла остання диктатура.

Прихід до влади нових обраних демократично урядів не спричинив до кардинальних змін економічної політики. Вони зберегли курс на активну участь своїх країн у міжнародному поділі праці, курс на інтегра­цію у світову економіку. На сучасному етапі важливу роль відіграють упор на розвиток ринкових структур економіки, приватизацію державного сектора, а також прагнення зробити економіку більш соціально орієнтованою.

Більшості держав Латинської Америки вдалося досягти успіхів у розвиткові економіки, однак серйозною проблемою для їхнього подальшого зростання стала зовнішня заборгованість. За рівнем економічного розвитку регіон займає проміжне положення між країнами Азії й Африки, з одного боку, й індустріально розвиненими країнами, з іншого. Між країнами регіону продовжують існувати розходження у рівнях господарського розвитку. Найрозвиненішими є Бразилія, Аргентина й Мексика. Але й у них, не кажучи про більш бідні країни регіону, зберігається значна соціальна нерівність різних верств населення. Майже половина латиноамериканців злидарює.

Інтеграційні процеси в Латинській Америці

Ліквідація військово-диктаторських ре­жимів, лібералізація економіки й зовнішньої торгівлі стимулювали розвиток інтеграційних процесів у Латинській Америці.

Процеси інтеграції в Латинській Америці розвивалися в різних формах. Відроджувалася діяльність регіональних об’єднань, які виникли в 60-ті роки, утворювалися нові, зміцнювалися взаємні економічні зв’язки, укладалися угоди про вільну торгівлю тощо.

Так, у 1978 р. виник Амазонський пакт у складі Бразилії, андських країн, а також Гаяни й Суринаму з метою співробітництва в освоєнні й екологічному захисті багатого на ресурси басейну Амазонки.

У серпні 1986 р. оформилася Аргентино-Бразильська інтеграція, до якої примкнув Уругвай. Вона поставила за мету замінити давню конкурен­цію двох найбільших республік Південної Америки шляхом об’єднання економічних зусиль, що закріпило б їхню провідну роль у регіоні.

У березні 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю й Парагваю підписали угоду про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР) у складі чотирьох держав із загальною кількістю населення 200 млн. чоловік і територією в 11 млн. км² (майже 2/3 Південної Америки). З 1 січня 1995 р. МЕРКОСУР перетворився на перший митний союз у Південній Америці. Виникли й інші субрегіональні об’єднання, що частково перетиналися одне з одним.

Великий інтерес до інтеграційних процесів у Латинській Америці проявляє уряд Сполучених Штатів. У 1990 р. президент США Дж. Буш-старший виступив з ідеєю «нового економічного партнерства» у Західній півкулі. Він запропонував створити зону вільної торгівлі й інвестицій у складі США, Канади й Латинської Америки, яка б заклала основи Міжамериканського спільного ринку. Ініціатива Буша зустріла позитивні відгуки багатьох латиноамериканських урядів. У 1990–­1991 рр. Мекси­ка почала переговори зі США про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА) за участю Мексики, США й Канади. Домовленість про створення НАФТА була досягнута в 1992 р. і набула чинності з 1 січня 1994 р. Із цим союзом активно співпрацюють Вене­суела, Колумбія й ряд інших країн регіону.