Увесь блідий, аж під очима чорно. 
– Я прошу, люди, вислухать мене. 
Багато слів страшних тут наговорено. 
Ніхто не говорив про головне. 

Я, може, божевільним тут здаюся. 
Ми з вами люди різного коша. 
Ця дівчина не просто так, Маруся. 
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа. 

Коли в похід виходила батава, – 
її піснями плакала Полтава. 

Що нам було потрібно на війні? 
Шаблі, знамена і її пісні. 

Звитяги наші, муки і руїни 
безсмертні будуть у її словах. 
Вона ж була як голос України, 
що клекотів у наших корогвах! 

А ви тепер шукаєте їй кару. 
Вона ж стоїть німа од самоти. 
Людей такого рідкісного дару 
хоч трохи, люди, треба берегти! 

Важкий закон. І я його не зрушу. 
До цього болю що іще додам? 
Вона піснями виспівала душу. 
Вона пісні ці залишає нам. 

Ще тільки вирок – і скінчиться справа. 
І славний рід скінчиться – Чураї. 
А як тоді співатиме Полтава? 
Чи сльози не душитимуть її?